Я, «Побєда» і Берлін

Дата публікації: 2024-07-09 05:00

Рік: 2022
Режисер: Ольга Ряшина,
Актори: Адам Хаді, Віталій Гордієнко, Володимир Гева, Іван Бліндар, Марія Стопник, Роман Луцький,
Тривалість: 1 год. 44 хв.
Кошторис: ₴ 36 000 000
Касові збори: ₴ 58 000 000
Рейтинг IMDB: 7,6 / 10

Я, «Побєда» і Берлін – український фільм режисерки Ольги Ряшиної, знятий за мотивами однойменної книги лідера гурту “Скрябін” Андрія Кузьменка. Головні ролі виконують Іван Бліндар та Володимир Гева. Премʼєра фільму відбулася 14 березня 2024 року.


Молодий і зелений Андрій Кузьменко (Іван Бліндар) на початку 90-х мріє про карʼєру музиканта, але необхідність заробляти гроші постійно тягне його подалі від музики. Заради бабла він купує допотопний радянський автомобіль “Побєда” з метою вигідно обміняти його в Німеччині на нормальну машину. Мовляв, там повно любителів антикваріату, яких не відлякає ані іржа, ані клуби чорного диму, що виринають з-під дупи цього монстра, коли він зволить завестися і поїхати. Його приятель Бард (Володимир Гева) хоче скористатися нагодою і перегнати до Берліна кілька дитячих манекенів зі напівзбанкрутілого універмагу. І все це за три дні до концерту, який повинен вирішити музичну долю Андрія. Бути йому музикантом чи решту життя продавати польську консервовану шинку.


Фільм є дуже вільною інтерпретацією книги “Я, «Побєда» і Берлін”, в якій майже повністю відсутня сюжетна інтрига. Повість виглядає скоріше як щоденник, в якому реальність переплітається з шаленою уявою, причому автор ні на хвилину не припиняє глузувати з усього на світі. В ній є окремі кумедні епізоди, але для екранізації один в один вона очевидно не підходила.

Навіщо ж її взялися екранізувати? Припускаю, що єдиною причиною було імʼя автора, який одночасно є й головним героєм. Будь-який український дорожній фільм про ноунеймів повинен був би дуже сильно напрягтись, щоб звернути на себе увагу глядача. А ось “гумористична пригодницька історія про молодого Скрябіна” вже зі свого опису звучить дуже цікаво.

Та для цього треба було вигадувати сюжет, бо яким би прикольними не були окремі сцени, це все ж таки не гумористичне шоу складене зі скетчів, а повнометражний фільм. І тут фантазія авторів понеслася рівно в бік глядацьких очікувань, вирощених на шаблонних уявленнях про 1990 роки. А до них додали висмоктану з пальця інтригу в гамлетівському стилі: “бути чи не бути” Андрію музикантом? В принципі, нічого страшного в цьому немає. Якщо в цілком офіційній квіновській “Богемній Рапсодії” вигадали інтригу з хворобою Фредді Мерк’юрі та концертом Live Aid 1985, то чим Андрій Кузьменко гірший?

Читати:  Вони прийшли разом / They came together

Нічим. Точніше, реальний Андрій Кузьменко насправді заслуговує на подібну містифікацію для підсилення художнього образу, а от екранний до рівня Рамі Малека не дотягує зовсім. І справа, можливо, не стільки в акторі (Іван Бліндар), скільки в режисурі. Екранний Кузьменко виглядає наївним та життєрадісним ідіотом, чого абсолютно не можна було сказати про справжнього музиканта. З того, що я читав про Кузьменка, він довгий час був ще тим раздовбаєм без грошей, але він не був таким наївним, як показано в фільмі. Просто згадайте хитрий прищур “Кузьми” і подивіться як він контрастує з широкою дитячою посмішкою Івана Бліндара. Це дуже руйнує враження буквально з перших же хвилин, але добре, дивимось далі.

Далі кидається в очі наявність великої кількості непотрібних пауз. Десь з другої половини він набрав нормального темпу, але спочатку його ніби тягнули вперед, як кота за хвіст. А він все не хотів і тому доводилось численні паузи заповнювати різноманітними каверами на пісні “Скрябіна”.

Музичний супровід – це найбільш сильний і одночасно найбільш суперечливий момент фільму. Якби його зібрати на диск і слухати як музичний альбом, то можна було б отримати чималеньке задоволення. Тут є купа відомих і улюблених пісень, але які до того ж звучать дуже незвично, бо їх переспівали відомі українські гурти та музиканти. Та от біда – в фільмі їх сують куди треба і куди не треба, дуже навʼязливо і зі шкодою для ритму фільму. Не розумію такого підходу. Тим більше, що це не режисура і не акторська гра, з якими у нас традиційно є проблеми і які важко одним махом покращити. Тут лише треба було на третину скоротити кількість пісень і всім було б щастя.

Про Івана Бліндара, який грає “Кузьму” я вже трохи згадав, а в цілому він зіграв нормально – нічого видатного, тримав загальну лінію, без провалів. Володимир Гева, який зіграв його приятеля Барда, виглядав, на мій погляд, трохи краще – такий собі діловий пацанчик в окулярах без надмірних понтів. Але й йому довелося кілька разів полибитись на камеру, ніби для нього немає більшого щастя в житті, ніж ось так зупинитися і порадіти життю. Решта акторів грала характерних персонажів, де більше залежало від того, як прописана роль, ніж від власної майстерності. Але й тут треба відзначити Марію Стопник, яка зіграла дівчину головного героя. Більш манірної гри, ніж те що вона зобразила під час сцени в машині на початку фільму, ще треба пошукати. Якби фільм не був про “Скрябіна”, то в цей момент я міг би з ним попрощатися. На щастя подібного жахіття далі майже не було і дивитися можна було, без захвату, але можна.

Читати:  Ножі наголо: Скляна цибуля / Glass Onion: A Knives Out Mystery

Окреме і дуже велике питання до авторів фільму є щодо пісень, які співає та наспівує музикант. За сюжетом події фільму відбуваються десь на початку девʼяностих і він там показаний, як ще не сформований музикант, що виконує помість техно та постпанка. Але в реальності “Скрябін” вже в 1991 році виступав на фестивалі “Червона рута”, а його музичний стиль був повністю запозичений у гуртів Депеш Мод та Зе Кʼюр. Це була суцільна електронщина, без натяків на відривний гітарний рок, заради якого екранному Андрію навіть дарують гітару.

Різка зміна стилю “Скрябіна” в бік поп-року сталася тільки в 2000 році на альбомі “Модна країна”, але в цьому фільмі нас переконують, що він завжди таким був. Це все не надумана сюжетна інтрига, необхідність якої я ще можу зрозуміти, а нахабне викривлення історії. Я чітко памʼятаю своє здивування, коли в 1998 році зʼявився танцювальний “Танець пінгвіна” – настільки він був не схожий на попередні пісні гурту. А “Чорнобиль форева” та “Бультерʼєр” взагалі відрізнялись від “Мови риб” та “Казок”, як “Abbey Road” від “Please Please Me”. Тим не менше в фільмі Андрій Кузьменко спокійно наспівує те, до чого він ще не встиг дорости. Люблять у нас спотворювати історію на рівному місці.

Як все це разом виглядає? Терпимо, якщо витримаєте перші півгодини. Далі фільм вирівнюється і цілком заслуговує на невеличку увагу, хоча і не без крінжу не обійшлося. Але, каман, це ж сучасний український кінематограф, куди ж без нього?


Чи варто дивитись фільм “Я, «Побєда» і Берлін”? З точки зору кінематографа його цінність дуже сумнівна. А з точки зору українця, який хоче почути легенду про відомого українського співака, нехай і дуже далеку від реальності, він має значно більше шансів на позитивне сприйняття. В мені переважив другий пункт, тому я цей фільм подивився, а ви вирішуйте самі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *