Тиждень тому я писав про українську казку “Дивний камінь” зі збірки польського етнографа Оскара Кольберга “Покуття. Том 4”. Натрапив на неї, переглядаючи антикварні книжки, серед яких опинилися ця книга Кольберга видання 1889-го року. Яке ж було моє здивування, коли вчора в Остапа Українця у Фейсбуку я побачив передзамовлення на книгу “Покуття”. Він переклав працю Кольберга для українського читача. Самої казки “Дивний камінь” в цьому виданні не буде, бо оригінальне “Покуття” складається з 4-х томів і нове українське видання не охоплює 4-й том з казками (наскільки я зрозумів). Отже, мій допис, що містить текст казки, ще якийсь час залишиться актуальним.
“Покуття” буде видана проєктом “Твоя підпільна гуманітарка”, який передусім відомий завдяки своєму Ютюб-каналу. Я ж пішов на сайт “гуманітарки” і, дійсно, побачив там передзамовлення на “Покуття“. Через незрозумілий інтерфейс, в якому немає посилання на всі книжки, повний каталог видання залишається недоступним. Але на стартовій сторінці є реклама вже з назви дуже цікавої книги “Культурна експансія” про історію російських втручань в українську культуру. О диво, доступна навіть електронна версія книги за 80 гривень! Я негайно скористався цією опцією і тепер можу трошечки розповісти про вміст книги. Взагалі-то, я стараюся завжди купувати електронні версії книг українських видавців, щоб підтримати їх своєю копійкою, і закликаю вас робити те ж саме.
Отже, “Культурна експансія” – це набір есеїв про те, як російська держава виштовхувала українську культуру в Україні на маргінес. Від давно минулих часів до сьогодення. Кожен есей має свого автора, який найкраще розбирається в конкретній темі.
Найбільш мене зацікавив есей Анжеліки Рудницької “Музика нульових: повзучий вплив росії на українську культуру”. Передусім тому, що для мене дуже близькою є тема музики, а Анжеліка Рудницька в 90-х роках була провісником нової української музики. В 1994-му році разом з Олександром Бригинцем вона заснувала мистецьку агенцію “Територія А”, яка найбільшу популярність отримала завдяки щоденному “Хіт-параду “Територія А””. З нього я дізнавався про безліч нових виконавців, переважно попмузики, але не тільки. Тоді це був справжній виклик державній системі й суспільству в цілому. Державі були потрібні Іво Бобул і Софія Ротару, а суспільство продовжувало дивитися в бік Москви. Навіть молоді люди, яким були потрібні “пєрємєни”, слухали про них в піснях Віктора Цоя, Бориса Грєбєнщікова і решті представників “руського року”. Попсова “Територія А” в їх очах була чимсь винятково недолугим — по-перше, це ж попса, як таке можна слухати взагалі? А по-друге, українська попса — куди їй тягатися з російськими мислителями від музики. Дуже добре пам’ятаю ці косі погляди одногрупників, коли мова заходила, наприклад, про Ірину Білик.
Анжеліка Рудницька розбирає ситуацію на музичному ринку України так, як вона бачила його зсередини. Ми, прості слухачі, могли тільки здогадуватися, що там відбувається, і чому та ж Ірина Білик, яка в 90-х створила справжню революцію, видавши кілька суперпопулярних пісень українською, в нульових заспівала російською. Для мене особисто це була справжня зрада. І таке масово відбувалося усюди. На щастя, навіть в цих умовах вижили “Океан Ельзи”, “ТНМК”, “ВВ”. Та все ж варто розуміти, що їхній успіх суперечив загальному руху в музичному бізнесі. Нам просовували “якісну” російську культуру, яка повинна була замінити “неякісну” українську. І хоча цим процесом загалом керувала терористична організація Росія, населення України не сильно пручалося цьому, а часом і само пропагувало українську меншовартість.
Я був знайомий з учасниками однієї відомої в Харкові рок-групи, що співала в жанрі “руського року”. Їхній лідер, взагалі не розумів “Територію “А””, хоча своїм успіхом група завдячує ротації кліпу в хіт-параді “Території”, а сам він був запрошений до ефіру. Формально він нарікав на погану організацію, а між рядків легко читалося роздратування тим, що представник “великої російської культури” змушений виступати в якійсь “задрипаній” українській передачі, де просто немає виконавців його рівня. Коли я наступного разу з ним зустрівся вже під час президенства Януковича він вже відкрито висловлював свої українофобські погляди, перебуваючи у своїй російськокультурній бульбашці. І вони не дуже відрізнялися від промов Арестовича про “велику російську культуру”.
В самому есеї доволі багато цікавих думок і фактів, не буду переповідати їх тут, краще купіть книгу і самі прочитайте. Сподіваюся, що решта текстів буде не менш змістовною.