Покуття. Російська культурна експансія. Твоя підпільна гуманітарка

Тиждень тому я писав про українську казку “Дивний камінь” зі збірки польського етнографа Оскара Кольберга “Покуття. Том 4”. Натрапив на неї, переглядаючи антикварні книжки, серед яких опинилися ця книга Кольберга видання 1889-го року. Яке ж було моє здивування, коли вчора в Остапа Українця у Фейсбуку я побачив передзамовлення на книгу “Покуття”. Він переклав працю Кольберга для українського читача. Самої казки “Дивний камінь” в цьому виданні не буде, бо оригінальне “Покуття” складається з 4-х томів і нове українське видання не охоплює 4-й том з казками (наскільки я зрозумів). Отже, мій допис, що містить текст казки, ще якийсь час залишиться актуальним.

“Покуття” буде видана проєктом “Твоя підпільна гуманітарка”, який передусім відомий завдяки своєму Ютюб-каналу. Я ж пішов на сайт “гуманітарки” і, дійсно, побачив там передзамовлення на “Покуття“. Через незрозумілий інтерфейс, в якому немає посилання на всі книжки, повний каталог видання залишається недоступним. Але на стартовій сторінці є реклама вже з назви дуже цікавої книги “Культурна експансія” про історію російських втручань в українську культуру. О диво, доступна навіть електронна версія книги за 80 гривень! Я негайно скористався цією опцією і тепер можу трошечки розповісти про вміст книги. Взагалі-то, я стараюся завжди купувати електронні версії книг українських видавців, щоб підтримати їх своєю копійкою, і закликаю вас робити те ж саме.

Отже, “Культурна експансія” – це набір есеїв про те, як російська держава виштовхувала українську культуру в Україні на маргінес. Від давно минулих часів до сьогодення. Кожен есей має свого автора, який найкраще розбирається в конкретній темі.

Найбільш мене зацікавив есей Анжеліки Рудницької “Музика нульових: повзучий вплив росії на українську культуру”. Передусім тому, що для мене дуже близькою є тема музики, а Анжеліка Рудницька в 90-х роках була провісником нової української музики. В 1994-му році разом з Олександром Бригинцем вона заснувала мистецьку агенцію “Територія А”, яка найбільшу популярність отримала завдяки щоденному “Хіт-параду “Територія А””. З нього я дізнавався про безліч нових виконавців, переважно попмузики, але не тільки. Тоді це був справжній виклик державній системі й суспільству в цілому. Державі були потрібні Іво Бобул і Софія Ротару, а суспільство продовжувало дивитися в бік Москви. Навіть молоді люди, яким були потрібні “пєрємєни”, слухали про них в піснях Віктора Цоя, Бориса Грєбєнщікова і решті представників “руського року”. Попсова “Територія А” в їх очах була чимсь винятково недолугим — по-перше, це ж попса, як таке можна слухати взагалі? А по-друге, українська попса — куди їй тягатися з російськими мислителями від музики. Дуже добре пам’ятаю ці косі погляди одногрупників, коли мова заходила, наприклад, про Ірину Білик.

Читати:  Українсько-польський суржик епохи бароко

Анжеліка Рудницька розбирає ситуацію на музичному ринку України так, як вона бачила його зсередини. Ми, прості слухачі, могли тільки здогадуватися, що там відбувається, і чому та ж Ірина Білик, яка в 90-х створила справжню революцію, видавши кілька суперпопулярних пісень українською, в нульових заспівала російською. Для мене особисто це була справжня зрада. І таке масово відбувалося усюди. На щастя, навіть в цих умовах вижили “Океан Ельзи”, “ТНМК”, “ВВ”. Та все ж варто розуміти, що їхній успіх суперечив загальному руху в музичному бізнесі. Нам просовували “якісну” російську культуру, яка повинна була замінити “неякісну” українську. І хоча цим процесом загалом керувала терористична організація Росія, населення України не сильно пручалося цьому, а часом і само пропагувало українську меншовартість.

Я був знайомий з учасниками однієї відомої в Харкові рок-групи, що співала в жанрі “руського року”. Їхній лідер, взагалі не розумів “Територію “А””, хоча своїм успіхом група завдячує ротації кліпу в хіт-параді “Території”, а сам він був запрошений до ефіру. Формально він нарікав на погану організацію, а між рядків легко читалося роздратування тим, що представник “великої російської культури” змушений виступати в якійсь “задрипаній” українській передачі, де просто немає виконавців його рівня. Коли я наступного разу з ним зустрівся вже під час президенства Януковича він вже відкрито висловлював свої українофобські погляди, перебуваючи у своїй російськокультурній бульбашці. І вони не дуже відрізнялися від промов Арестовича про “велику російську культуру”.

В самому есеї доволі багато цікавих думок і фактів, не буду переповідати їх тут, краще купіть книгу і самі прочитайте. Сподіваюся, що решта текстів буде не менш змістовною.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *