Ми дуже багато сил витрачаємо на внутрішньоукраїнські розбірки. Шукаємо ворогів серед себе, скасовуючи людей наліво і направо, відомих і невідомих. І тим самим завдаємо собі великої шкоди. По-перше, послаблюємо Україну, атакуючи відверто про-українських діячів за незручні думки або дії. По-друге, зменшуємо зусилля на боротьбу із зовнішнім ворогом. Я не хочу сказати, що ми повинні закривати очі абсолютно на все всередині України, поплічників РФ треба карати в режимі нон-стоп. Але сварки серед людей, що працюють на незалежність варто відкласти на післявоєнний період. Бо зараз це виглядає, як спроби ділити шкіру невбитого ведмедя.
Такий вступ можна робити до кожного запису на тему українських розбірок. Кожен рік. Кожне десятиліття. Нажаль.
Зараз я пишу про це через свіжий “кенселінґ” Ярослава Грицака. Він дав інтерв’ю російській “Медузі” і навіть не вибачився за це. Це основна претензія. Більше не купуємо книжок Грицака і не слухаємо його інтерв’ю. Для частини українців він припинив існувати. Божевілля.
Насправді в своєму інтерв’ю він препарує російську псевдо-історично брехню для російської аудиторії. І це дуже корисна справа. Ми ж самі постійно нарікаємо на імперську сутність всіх росіян, навіть ліберальних. А як це змінити, якщо не показувати де саме і коли вони неправі? Як це робити, якщо не кидати їм в обличчя іншу точку зору? Ми не можемо відзолюватися в своїй бульбашці і очікувати, що світ зміниться сам собою.
На аргумент – всі росіяни погані, і кожна розмова з ними легалізує нормальність стосунків з ними, скажу, що з поганими людьми теж розмовляють. Їм читають лекції і в деталях пояснюють, в чому полягає їхня неправота. Нехай зараз практично немає шансів на позитивний відгук, але робити це все одно треба. Росіяни дивним чином не зникнуть після перемоги, перевиховувати їх все одно доведеться. Більшості з вас навіть думати про таке огидно. Тож давайте цінувати тих, хто, незважаючи на мізерні шанси, береться за цю невдячну справу.
Навіть якби Ярослав Грицак зробив щось дуже погане один або два рази, чи варто відразу скасовувати людину, яка є найвідомішим сучасним українським істориком? Ким ви його заміните? Декілька імен, що зможуть назвати спеціалісти, не змінює того факту, що українці історією в цілому не цікавляться, і кожен фахівець у нас на вагу золота. Навіть якщо це золото не найчистішої проби, не слід його викидати. Коли рівень історичної освіченості в суспільстві досягне широких масштабів, до вибору будуть десятки і сотні популярних авторів, з ідеєю незалежної України ніхто не буде сперечатися, тоді давайте висувати претензії до істориків. А поки що нам треба плекати кожного борця за Україну.
Нарешті, що це взагалі за манера скасовувати людей? Ви чули про дискусії? Про плюралізм думок? Про змінність поглядів? Ви переконані, що людина неправа – переконайте її в цьому. Порозмовляйте і доведіть їй її неправоту. Впевнений, що більшість з тих, хто найголосніше кричить, не тільки не буде в стані цього зробити, а ще й сама змінить свою думку після такої розмови. Ми не повинні закриватися від чужих думок. Жити в бульбашці приємно, але шкідливо, оскільки вона залишається ілюзією, а не реальністю. Обрізаючи всіх, хто думає інакше, ви тільки зменшуєте коло своїх співрозмовників, замість того, щоб поширювати свої погляди. Вважаєте, що людина неправа, підніміться на її рівень і дискутуйте.
Яке щастя, що в часи Грушевського не було соціальних мереж. Великий український міф міг би ніколи не побачити світу.