Оповідання Степана Васильченка

Продовжую вивчати українську літературу і постійно знаходжу щось цікаве. Моя радянська і пост-радянська школи свого часу не дали мені жодного уявлення про те, чим багата українська література, і я навіть маючи незалежницькі орієнтири в просякнутому російською пропагандою Харкові вважав, що, нажаль, ми в цьому плані суттєво поступаємось всім навколо. Тим більше, що в наші голови тоді активно вбивали купи інформації про російську літературу царського періоду і еміграційну, російську поезію золотого, срібного і чавунного віків. І це вже в часи незалежності! І вчителька російської мови і літератури, яка зі сльозами на очах (в даному випадку це не алегорія) вчила нас неграмотних світлому знанню до сих пір працює в Харкові і отримує якісь державні відзнаки.

А зараз в підручнику “Історія української літератури ХХ століття” побачив згадку про письменника Степана Васильченка в таких словах:

Степан Васильченко (1879—1932), лірик за природою свого таланту, … і стверджував засобами поетизації позитивну самобутність національного характеру («Роман», «Волошки», «Вечеря», «У панів», «На хуторі», «Циганка», «На перші гулі», «Ши­рокий шлях»), і викривав рабську психологію його присто­суванців («В темряві», «Московський ґедзь», «Обиватель­ські жарти», «Туге слово», «Куди вітер віє»).

Тобто людина, що народилася на Чернігівщині, відповідно, жила в Російській Імперії, ще перед початком Першої світової війни в своїй творчості відстоювала права української мови і засуджувала тих, хто неї цурався? Я спеціально перевірив рік написання оповідань про викриття “рабської психології його присто­суванців” і для одного з них (“В темряві”) чітко вказано 1910-й рік. “Московський ґедзь” немає дати, але в “Повній збірці творів” Степана Васильченко йде поруч з іншими оповіданнями 1910-го і 1911-го років. Це одночасно і змінює моє уявлення про свободи в тогочасній Російській Імперії і змушує замислитись наскільки сильно ми звернули не туди, якщо за 30 років незалежності у нас надалі повно пристосуванців на зразок Клима з оповідання з красномовною назвою “В темряві”.

Читати:  Ще й бібліотеки

Але мене вразили не сміливість і не патріотизм, а майстерність письменника. Наразі я прочитав тільки три оповідання, і кожне з них мені справляло велику приємність, не гіршу за кайф від читання світової класики короткої форми. Сподіваюся, решта творів (а в першому томі “Повної збірки” 1927-го року їх аж 40!) будуть не гірші, і їх можна буде смакувати щодня потрошку.

Для прикладу ось перша сторінка “В темряві”:

Якщо початок вам сподобався, то ціле оповідання можна знайти в книзі на сайті електронної бібліотеки “Чтиво“. Це повністю відскановане видання 1927-го року, краще якого може бути тільки такий же самий друк в руках. Взагалі, читання старих книжок навіть у відсканованій формі мені суттєво збільшує задоволення від читання: можна не тільки дізнатися про зміст твору, але й побачити шрифт, відступи, форматування, зануритись на мить в ту епоху друкованого слова, яку ще не спаскудили сучасні фахівці своїми уявленнями про прекрасне.

А якщо вам байдуже на радянські шрифти столітньої давнини, то ще твори Степана Васильченка можна знайти на сайті бібліотеки української літератури “Укрліб“, там вони представлені в форматі html. Щоправда, я не знайшов там ані “В темряві”, ані “Московського ґедзя”, проте в наявності вдосталь інших оповідань, наприклад, одного з найкращих в творчості письменника “Мужицька арихметика” (в “Повній збірці” воно йде третім).

Якщо ж ви це все знаєте зі школи чи ще звідкись, можу тільки за вас порадіти. Я ж продовжу свої захопливі дослідження на ниві ліквідації неграмотності в області української літератури.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *