Вже кілька років у мене живуть домашні щури і я не раз задавався питанням звідки у людей настільки нелюдське ставлення до цих чудових тваринок. Якщо собаки і кішки захищені законом, то зі щурами люди часто поводяться, як зі сміттям: тримають в жахливих умовах, нічого не знають про догляд за щурами, а набавившись часто-густо викидають домашніх щурів на смітник. Мені важко зрозуміти таку поведінку по відношенню до живої істоти, навіть з такою поганою репутацією, як щур. Тому ми більше не купуємо щурів в зоомагазині, а забираємо до себе тих, хто потрапив в халепу: залишилися самі або чиї хазяєва вирішили, що щури їм більше не потрібні. Нажаль на появу нових мешканців довго чекати не доводиться. І якщо ви думаєте, що таким чином ми сильно економимо, то це зовсім не так: кошт купівлі щура в зоомагазині – це ніщо в порівнянні з коштом догляду за тваринкою, в який входять нормальні умови для проживання, прогулянок та медичне обслуговування, якого, нажаль, вони потребують доволі багато.
Канадській науковий онлайн-журнал Hakai magazine нещодавно опублікував велику статтю “На захист щурів” (англійською), в якій досліджує розповсюджені міфи про щурів та наводить факти досліджень, які їх спростовують. Нижче я наводжу короткий підсумок по кожному важливому пункту, щоб було зрозуміло про що йде мова, а подробиці можна дізнатися з оригінального тексту статті. Сподіваюся, це допоможе зробити один маленький крок в напрямку захисту прав щурів та інших тварин, які суспільство надалі вважає чимсь огидним і вартим знищення найбільш жорстокими способами. Так не повинно бути, люди мають навчитись співіснувати з цими розумними тваринами, а не проводити безуспішну війну на знищення, яка шкодить обом сторонам.
Міф 1. Щури відповідальні за розповсюдження чуми в Середні віки.
Вважається, що хворі щури через вошей і бліх розносили заразу і заражали людей. Насправді, дослідження показали, що людські, а не щурячі блохи заражали інших людей, а щури не мають безпосереднього стосунку до розповсюдження чуми. Модель з людськими паразитами краще за всі інші пояснювала динаміку розповсюдження. Про це дослідження коротко можна довідатись на сайті BBC. Ключовим моментом в поширенні хвороби стала не щурячі воші, а людська гігієна, а саме погані умови проживання найбідніших верств населення. А за сучасних стандартів життя на Заході говорити про великий ризик заразитися від щурів взагалі не доводиться. Нам треба не переклади провину на пухнастих тваринок, а краще дбати про умови, в яких живуть представники нашого ґатунку.
Міф 2. Щури швидко росповсюджуть хвороби по місту.
Насправді, щури дуже прив’язані до свого дому і зазвичай далеко від нього не відходять. Канадське дослідження “Ванкуверський щурячий проект” довело, що щури навіть рідко перетинають дорогу, залишаючись в межах свого блоку. Тобто, навіть якщо в одному місці живе дуже багато щурів серед них може зовсім не бути хворих тварин, оскільки вони мало контактують з сусідами. Аналогічне дослідження у столиці Австрії Відні показало, що у жодного щура з околиць популярного водного каналу не було знайдено жодного з найбільш небезпечних вірусів, у масовій свідомості пов’язаних з розповсюдженням через щурів.
Міф 3. Щури – агресивні тварини.
Легендарний родентолог Боббі Корріґан розповідав, що щури ніколи його не атакували, а він влазив в такі щурячі хащі, як ніхто інший. Це не означає, що щури не кусаються, але вони це роблять коли відчувають загрозу і тільки в якості захисту, як і будь-які інші тварини.
Міф 4. Щури – нечисті істоти, що живуть в бруді.
Щури постійно слідкують за своєю чистотою, не гірше за кішок. Вони постійно вмиваються, намагаючись дістатися найбільш важкодоступних місць. А Боббі Корріґан розповів про лабораторних щурів, яких намагалися відрізнити за допомоги перманентного маркеру на хвості, і який вони дуже швидко зчищали з себе, не виносячи зайвого бруду на своєму тілі.
Міф 5. Щури не є розумними тваринами і живуть інстинктами.
Дослідження в Берліні показали, що щури вміють грати у хованки, не отримуючи за це винагородження, а також, що в моменти задоволення щури видають ультразвукове тріскотіння, аналогічне до людського сміху. Щури є соціальними тваринами, вміють співчувати і навіть можуть змінювати свою поведінку, якщо іншому щуру поруч погано. Також кожен щур має особистість зі своїми звичками і особливостями характеру. Цікавим прикладом є щур Лазар (Lazarus), задіяний у вищезгаданому “Ванкуверському щурячому проекті”. Коли його перший раз знайшли в одній із пасток, він здавався мертвим, насправді ж, він був незвично розслабленим. Другий раз він знову повернувся до пастки і дав себе спіймати, і потім робив це ще декілька разів, очевидно, здогадавшись, що дослідники не завдадуть йому шкоди і він може спокійно насолодитись смачною приманкою.
Міф 6. Боротьба зі щурами в великих містах є ефективною.
Використані для знищення щурів методи є ані гуманними, ані ефективними. Дуже рідко після потрапляння до пастки або після поїдання отрути щур миттєво помирає. Переважно, вони продовжують жити в стражданнях з ослабленим імунітетом, легше заражаючись новими хворобами та переносячи свої хвороби на інших щурів своєї групи. До того ж, це руйнує їхню соціальну структуру, створюючи хаос, в якому хвороби розносяться швидше.
Нарешті автори статті задаються питанням, якщо щури не винуваті, то людям все одно треба вигадати, як з ними жити. Відповіддю на це є врахування поведінки щурів при організації людського життя. Якщо ми не хочемо бачити диких щурів на смітнику, то треба робити смітники там, де щури не зможуть до них дістатися. До того ж відсутність зайвої їжі на смітниках і довкола них забезпечить і відсутність щурів. Якщо ми не хочемо, щоб вони оселялися в підвалах будинків, треба відповідно планувати будинки. Може видаватися, що це потребує забагато зусиль і простіше продовжувати розставляти пастки на щурів, але саме таким чином свого часу позбулися щурів на морських човнах. Розумний підхід може суттєво зменшити популяцію щурів в містах і дозволить їм і нам гармонійно співіснувати без остраху і упереджень.
