Серіал “Правдива терапія” (Shrinking). Відгук

Цей серіал час від часу потрапляв на очі, але через надмірну кількість серіалів взагалі руки до нього не доходили. Нарешті подивився. Вистачило мене на 1.5 епізоди, хоча до перегляду підходив з ентузіазмом, тому що хотілося подивитися на Джейсона Сігела десь поза “Як я зустрів вашу маму”, і через присутність Гаррісона Форда – він же не міг знятися в прохідному серіалі, правда?

А, ще у серіалу дуже високі рейтинги на IMDb і Rotten Tomatoes, причому як від глядачів, так і від критиків. І я навіть можу зрозуміти на що там можна дивитись, порівнюючи з іншими фільмами та серіалами, у яких теж є прихильники, але це не мій серіал. Знову-таки, це не радянські часи, коли всі дивились той один багатосерійний художній фільм, що показують по центральному каналу. Зараз виробники змагаються за глядача і можна спокійно відкласти те, що не подобається. Все одно залишиться більше, ніж можна подивитись за одне людське життя.

Не подобається в серіалі “Правдива терапія” те, що терапія тут неправдива. Головний персонаж терапевт Джимі злітає з котушок і починає казати пацієнтам те, що думає, а не те, що повинен казати професіональний терапевт. Звісно через це починається ланцюгова реакція напружених подій, яка в результаті повинна вивести самого Джимі з його скорботи за померлою дружиною і навернути на світлу сторону сили. Я таке не купую через повну нереалістичність ситуації (непрофесійний терапевт дуже швидко позбувся б праці) і через нереалістичність та неприємність головного персонажа – Джимі стверджує, що він добрий терапевт, але всі його вчинки говорять про протилежне. Він дорослий інфантил, який залишається непокараним. Я не розумію звідки у нього такі привілеї і не можу йому співчувати.

Інші персонажі не кращі. Колеги в праці чомусь спокійно дивляться, як Джимі руйнує себе і життя своїх пацієнтів, ніби так і треба. Це абсолютно неетична поведінка. Окрім того, колега Джимі Гебі взагалі на терапевтку не схожа – вона гучна і нав’язлива, постійно лізе до Пола (Гаррісон Форд) – як людина з такими персональними характеристиками стала терапевтом? Якщо ж вона добрий терапевт, чому поза сеансами вона поводиться так, ніби про терапію нічого не знає?

Читати:  Відгуки на фільм "Мій двійник-робот"

Що до гри Джейсона Сігела, то нічого нового я не побачив – той самий Маршал з серіалу “Як я зустрів вашу маму”. Там він виглядав на місці, а тут не дуже.

Гаррісон Форд виглядає трошки краще за інших, але теж неправдоподібно і стереотипно. Насуплений авторитарний дідуган, який теж чомусь не перешкоджає Джимі.

Донька Джимі Еліс – це окрема пісня, яку ми теж заслухали до дірок – цинічний підліток, якого не розуміють батьки, і який тягне на собі весь тягар життя. До того ж спортсменка, комсомолка , відмінниця, нарешті просто красуня. Де ви знаходите таких підлітків? Це ж просто геній, а не підліток! Дайте два!

І це ще не все – мотивація Еліс теж викликає питання. Якщо мати померла, а тато злетів з котушок, то чому вона робить себе головною жертвою ситуації? Врешті-решт, він продовжує працювати і заробляти гроші. Він слабкий, це очевидно, але влаштовувати йому бойкот – це не дуже по сімейному, правда? Він не заслуговує на співчуття? Еліс очевидно вважає, що ні, що її страждання більш важливі, а він зі своїми повинен розібратися самостійно. Через це вона посідає друге за неприємністю місце в цьому серіалі.

Складається враження, що автори серіалу спробували використати формулу успіху серіалу “Тед Лассо” – Біл Лоренс та Бред Голдстін долучились до створення обох серіалів, – але вони не врахували найголовнішого. Тед Лассо попри складність своєї ситуації і її нереалістичність залишається професіоналом, він теж має психологічні проблеми, але не дозволяє собі зриватися в праці. І всі розуміють, що ситуація, в якій він опинився є абсурдною. Ніхто не прикидається, що його найняли за заслуги в футболі. Джимі ж порушує цей принцип з перших хвилин.

Читати:  Топ-10 цитат з серіалу "1670" з поясненнями

Можна сказати, що події не повинні бути реалістичними для розкриття теми скорботи за дружиною і пошуків як жити далі. Ок, але шаблонними вони теж не повинні бути, і ключових для пошуків себе привілеїв у персонажів не повинно бути. Інакше який урок можна винести з перегляду?

Може уроку там жодного немає і треба просто насолоджуватись подіями на екрані? Теж не можу. Серіал не є чимсь супервидатним, щоб ковтати кожну сцену і кожну репліку. Це не відривна комедія, а драма з елементами комедії. Тут повинен бути урок, а він мені здається повністю відірваним від життя і від того нецікавим.

Нарешті, вже є один чудовий серіал про людину, яка сумує за померлою дружиною – “По той бік життя“. В ньому головний герой попри психологічну травму не отримує сценарних привілеїв, поводиться як професіонал в праці, хоча вона йому і не подобається, не робить відвертої дурні і відгрібає за всі помилки. Він не намагається переконати нас, що він “добрий спеціаліст”, він взагалі не справляє враження приємної людини. Але він реалістичний і з ним можна проасоціюватись. Під час перегляду віриш його мотивам і чекаєш на головну відповідь – як же примиритись із втратою дружини, яка була для тебе всім? І відповідь теж не розчаровує, хоча і не є одкровенням.

Тому, нажаль, я відкладаю “Правдиву терапію”. Можливо, колись дам їй другий шанс, але це буде нескоро.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *