Як же так сталося, що солдат української незалежної армії перейшов на бік ворога? Сто років потому це виглядає абсолютно незрозумілою зрадою – важко собі уявити, щоб зараз частини нашої армії добровільно перейшли б на бік РФ і почали б воювати проти своїх.
Відповідь шукаю в інтервʼю історика Геннадія Єфименко Радіо Свобода. Цитую зі скороченнями, щоб залишите найважливіше.
РС: Перша війна між радянською Росією та УНР сталася на межі 1917–1918 років. Потім, за допомоги німців, більшовиків вигнали з України. Яка була їхня реакція на події в Україні, коли в грудні 1918 року повалили режим гетьмана Скоропадського й до влади прийшла Директорія УНР?
ГЄ: В КП(б)У було два крила: одне покладалося винятково на Росію, а інше наполягало на тому, що революційна творчість українських мас і без того активна й треба її використовувати, створювати свій український радянський уряд. Власне, оці другі з дозволу центру утворили уряд у Курську.
РС: Коли почався збройний конфлікт між більшовиками й українською владою, то уряд УНР звертався до більшовицького Раднаркому, що ваші війська на нас напали. На це з Москві відповідали, що взагалі не втручаються в українські справи, що це конфлікт між українським радянським урядом та Директорією УНР.
ГЄ: Це вже було у січні. А до того, коли лише почалося повстання, Сталін у листі до Леніна писав, що діяльність Петлюри нам корисна: він дозволить більшовицьку агітацію й повипускає усіх більшовиків з тюрем, а потім зійде зі сцени.
На той час великих сил у більшовиків не було. Діяла сформована більшовиками група армій Курського напрямку, яку на початку січня 1919-го назвали Українським фронтом. Основу цієї армії становили повстанські загони, які виникли ще восени 1918 року на прикордонних територіях між Українською Державою і радянською Росією.
РС: Так вони були українські за складом чи російські?
ГЄ: Повстанці були з території України, а до них додавалися нові сили. Тут дуже велике значення мала агітація: поєднання більшовиками національного й земельного питань. У Росії вже відбувся так званий чорний переділ землі, і це вважалося за приклад для України. А український радянський уряд свідчив, що про жодну ліквідацію української державності не йдеться. В очах багатьох людей – селян, місцевих повстанських загонів – це було поєднання національного і соціального. Й отаман Зелений, який сидів під Києвом, заявляв, що «ми тут всі більшовики». Тобто, серед цих повстанців були такі настрої. Гібридна, інформаційна війна, як ми зараз говоримо – завдяки їй вдалося більшовикам захопити ініціативу.
РС: Чому так швидко Директорія й уряд УНР втратили ініціативу? Вони здобули перемогу над гетьманом у грудні 1918 року, мали масову підтримку з боку повстанських сил. І раптом ці повстанці від них відвертаються: або відходять десь вбік, або взагалі переходять на бік більшовиків. Чим був зумовлений масовий перехід українських повстанських загонів на бік більшовиків у січні-лютому 1919 року?
ГЄ: Нерішучістю, відсутністю чіткої програми, мінливістю думок і платформ. Той же Винниченко, перший голова Директорії, в грудні 1918 року активно відстоював радянську платформу. А коли побачив, що збройна агресія з боку Росії відбувається під радянськими гаслами, то вже у січні 1919-го рішуче громив радянську платформу.
Через оці коливання, намагання домовитись важко було розібратися – де закінчується Директорія по своїм програмовим засадам і діям, і де починаються дії більшовиків. І, до того ж, відсутність єдиного командування.
Отже, головною причиною була невизначеність керунку, в якому розбудовувалася держава. Більшовики запропонували кращі відповіді на національні і земельні питання. Хто ж міг подумати, що Росія надурить, як надурила свого часу козаків Хмельницького.
Сподіваюсь, що цей урок ми вже вивчили і не більше не дозволимо РФ нас зачарувати. Здається ні в кого немає сумнівів, що треба дружити з Європою, а не з Росією. Хоча наратив про «хороших руських» зараз активно просувається і треба бути дуже уважними, щоб він не переріс в щось більше, ніж дискусії про Пушкіна.
В цьому ж ряді питання української мови – якщо не буде чіткої державної позиції з захисту мови на практиці, а не тільки в законах, то Росія знову радо перехопить ініціативу рано чи пізно в культурному просторі. А як вона вміє промивати мізки ми всі добре знаємо. Тут і віра в Європу не допоможе.
Ще один важливий момент – коментар Сталіна про користь Петлюри, який дозволив більшовицьку агітацію. Це нагадує наші нинішні спроби жити за демократичними стандартами, «не помічаючи» антидержавну діяльність цілих партій і організацій. Я не закликаю ігнорувати права громадян, але ми повинні бути свідомими того, що іноді треба проводити червону лінію і чесно відповідати перед собою що для нас більш важливо: рівні права для всіх-всіх-всіх зараз чи існування держави завтра.