Дата публікації: 2023-11-09 12:00
Автор: Остап Українець
Рік: 2021
В своєму четвертому романі Остап Українець описує події епохи “весни народів”, які відбувалися в Австрійській Імперії. Це той період, коли різноманітні пригноблені народи намагалися усвідомити своє існування та вибороти місце під сонцем. Конкретно в “Дискордії” цим займаються галицькі поляки і українці, навперебій змагаючись із віденським центром та з самими собою. Поляки ці перегони почали з великим відривом у вигляді існування впродовж сотень років власної держави, а українцям ще тільки доведеться переконати себе в тому, що вони українці і їм належать такі самі права, як полякам, угорцям, румунам і всім іншім.
Книга не дає простих відповідей на питання хто прав, а хто винен. З точки зору сучасного патріотизму вона навпаки все сильно ускладнює. Виявляється і поляки не всі були в курсі, що вони поляки, і українці тільки здогадувалися про свою окремість, навіть найбільш просунуті. І не виборювали українці власну державність в єдиному пориві, і про незалежність ніхто навіть не думав. Таке собі сіре болото, мешканці якого намагаються вижити за будь-яку ціну і які не дуже прислухаються до поодиноких шляхетських голосів, що малюють перед ними розмиті перспективи. Не дивно, що за таких обставин, будування національної свідомості залишалось на відкуп окремим постатям та дивовижним поворотам долі, яка гралася їхніми життями.
Книгу я купив на фоні великого ентузіазму, пов’язаного з переглядом ютюб-каналу “Твоя підпільна гуманітарка”. Мені дуже подобаються матеріали “гуманітарки” та спосіб їх викладення Остап Українцем у відео-роликах. Передусім, імпонує дотримання наукового підходу у вивченні важких питань, навіть якщо результат не є на перший погляд корисним для українців. В нашу епоху пошуку простих відповідей на складні питання “Твоя підпільна гуманітарка” робить дуже корисну справу, підіймаючи важливі теми та уникаючи ура-патріотизму в їхньому розкритті. Відповідно, від книги я очікував того ж самого, тільки в привабливій художній формі.
Захопливий початок “Дискордії” повністю виправдав очікування: багато динамічних подій, небезпека, напруження та діалоги, що змушують замислюватись. Але далі я просто перестав розуміти цю книгу. Справа в тому, що між різними сценами постійно з’являлись детальні історичні коментарі, які пояснювали, чим закінчились події, розпочаті в попередній сцені і підводили до подій наступної сцени. Мене дуже здивував такий підхід, оскільки це виглядало так, ніби автор в певний момент втомився розповідати художню історію і решту виклав у вигляді стислого підсумку. В результаті цілісність роману значно постраждала, не полишало відчуття, що читаєш набір оповідань за участю тих самих персонажів з’єднаних між собою документальними переходами. Або, що підручник з історії доповнили замальовками з життя головних історичних постатей: тут він втрапляє в халепу, тут він сидить у в’язниці, а тут він організовує повстання. Безумовно, і в такому підході є своя цінність, персонажі вже не сприймаються як бездушні історичні функції, але ще не вдається як слід до них прив’язатися.
Я так і не зміг дочитати “Дискордію”. Хоча я змушував себе із усіх сил і перевалив далеко за половину, але врешті-решт переключився на більш цікаву літературу (“Я бачу, Вас цікавить пітьма“, “ДНК“, “Мова-меч“) і повністю забув про “Дискордію”. А для написання цього відгуку, вважаю, дочитувати книгу і так немає сенсу. Вона мені вже не зайшла, і дочитування цього не змінить. Я в жодному разі не радію з цього факту, мені дуже хотілося б, щоб книги Остапа Українця були б такими ж цікавими, як його відео. Можливо, “Канцелярія хрестових походів”, яку я купив разом з “Дискордією” відрізнятиметься в кращий бік, але про це напишу в майбутньому.
Можливо, це лише моє суб’єктивне сприйняття, і вам книга сподобається. В такому разі, ви обов’язково звернете увагу на велику мовну ерудицію Остапа Українця. В “Дискордії” люди не говорять літературною українською мовою, що не дивно, враховуючи позицію “гуманітарки” в стосунку до діалектів. Тут зустрічається величезне мовне різноманіття, так характерне для багатонаціональної імперії, і про яке ми в гарячій боротьбі за чисту українську мову, намагаємось не думати. Знаючи українську виключно на рівні шкільної програми, читати “Дискордію буде важко, а ще краще знати польську, німецьку, румунську і взагалі краще володіти всіма мовами, щоб уникнути постійного зазирання до словника. Але і словник може не допомогти, бо мови, якими говорять персонажі не є чистими літературними мовами, а майже повністю складаються з місцевих діалектів. Це безумовно суттєво ускладнює читання, але одночасно робить його надзвичайно цікавим. А ще такий підхід несе в собі вагомий посил – люди не розмовляють літературними мовами, діалекти існують і їх треба поважати. Розумію, що всі ми виховані в протилежному переконанні, яке медіа надалі охоче підживлюють, та все ж воно не з’явилося незвідкиля, а інша книга “гуманітарки” “Мова-меч” чудово це пояснює.
Підсумку не буде, “Дискордія” мені не зайшла попри наявні плюси у вигляді важливої історичної теми, актуальної і зараз, та мовного різноманіття. З нею варто познайомитися, але сподобається вона вам чи ні, сказати важко.