Павло Казарін в статті “Культурна дистанція прямого пострілу” розповідає про те, як різниця в культурі окупованих земель заважає їхній асиміляції. Пояснює це він на прикладі французьких Ельзаса та Лотарингії, які за підсумком франко-прусської війни 1870 року були анексовані Німеччиною. Тоді Бісмарк хотів розіграти сепаратистську карту, надавши окупованим землям достатню автономію для створення власної ідентичності. В такому разі Ельзас та Лотарингія не стали б відчувати себе німцями, але перестали б вважати себе французами. Наступним кроком можна було б поступово збільшувати вплив на ці регіони німецької культури, так щоб поступово звести різницю до мінімуму та повністю асимілювати місцеве населення. Але це довгий процес і Німеччина вирішила йти шляхом швидкої зміни ідентичності, трактуючи нові землі, як африканські колонії.
Далі автор розмірковує про важливість культурної дистанції, яка попри фізичне зближення суттєво заважає асиміляції. Розширення використання української мови, окрема церква, власні співаки-актори-письменники та власні наративи в часи української незалежності – це все повинно було працювати на збільшення культурної дистанції. А коли ти все життя розмовляєш російською, слухаєш російських пісень та дивишся російське кіно, то за невеличкого зовнішнього поштовху, ти й сам повіриш, що ти росіянин. Як це відбувалося в часи СРСР та вже зараз в окупованому Криму. Тому “ті, хто сьогодні борються на фронті, б’ються за те, щоб провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення та поглинання.”
Загалом тут немає з чим сперечатися, важливість окремої від росії культури була зрозуміла всім, хто хотів це зрозуміти. Але ще хочеться додати кілька коментарів.
Не будь-яка спроба збільшити культурну дистанцію захищає від поглинання. Якщо обмежитися тільки прикладом, наведеним в статті, то видно, насильницькі методи можуть досягти зворотного результату. Так само, як “німецькі чиновники озлобили і без того нелояльне населення” анексованих територій, агресивне цькування в стилі Ірини Фаріон тих українців, які ще послугуються російською мовою в побуті, тільки озлобить цю групу населення та зробить її більш податною на маніпуляцію з боку негідників типу Алєксєя Арєстовича. Тому все ж таки культурну дистанцію треба скорочувати так, щоб людина не відчувала себе ображеною, щоб вона розуміла користь від цього процесу та готова була піти на тимчасові побутові незручності заради майбутнього благополуччя. Цього ніколи не станеться, якщо під час вибору на неї будуть кричати з перекошеним обличчям та називати “москворотим”.
Павло Казарін пише, що “всі останні тридцять років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію.” Звісно, обмежуватись тридцятьма роками в цьому контексті це все одно, що стверджувати, що нинішня війна почалась в 24 лютого 2022 року, а не на 8 років раніше. Тому варто подивитися також на попередні спроби стерти культурну дистанцію між українцями та росіянами. Зокрема на 20-ті та 30-ті роки минулого століття. Тоді росія, окупувавши Україну, спочатку повелася як радив Бісмарк – надала широку культурну автономію, щоб ми надійно відокремилися від усіх західних сусідів та почулися безпечно. А пізніше не вдовольнившись повільними темпами та надмірною новонабутою самоідентичністю українців, вдалася до репресій. Культурна дистанція суттєво зменшилися, але росія могла досягти цього і не вдаючись до злочинного насилля. Це тривало б довше, але результат був би надійніший.
Я переконаний в тому, що росія могла нас поглинути мирним шляхом, тому що зараз ми бачимо повторення шаблону. Так само, як і на початку минулого століття Україна отримала певну автономію, цього разу в якості формально незалежної держави, яка тим не менш знаходилася під нечуваним культурним впливом росії. Ми на власні очі спостерігали, як без жодного насилля протягом 22-х років росія успішно зменшувала культурну відстань між нами та ними, вкладаючи величезні гроші в просування російських наративів на всіх рівнях, починаючи від дитячих мультиків, закінчуючи Верховною Радою, урядом та президентом країни. І так само божевільний російський диктатор не захотів довго чекати та поліз наводити лад, доступними йому способами.
Уявіть, що росія є відносно нормальною країною. Я навіть не кажу про західні стандарти демократії, а тільки про відносно свободні вибори, якість життя, як в середняках Європейського Союзу та відсутність тотально-вертикальної корупції. Уявіть, що росія просто є трохи кращою за Україну в більшості компонентів, так що російський паспорт робить ваше життя трохи кращим, ніж в Україні. Ви думаєте критична маса населення не вибрала б бути росіянами? Звичайно вибрала б, продовжуючи слухати російських пісень та дивлячись російські серіали.
Росія 22 роки повільно варила нас, як ту жабу, а ми в своїй масі не зважали на це. І навіть після 2014-го року цей процес не припинився, і якби росія, знов-таки, була б відносно нормальною країною, то з часом українці на вільних демократичних виборах проголосували б за створення союзної з росією держави, а може й зразу за повне входження до складу росії. Якби ми почувалися краще в росії, ніж на Заході, то ми б вибрали цей шлях. А голоса за незалежність та українську мову відійшли б на маргінес, як такі, що не мають практичної користі. Тим більше, коли б вони продовжували йти з ротів провокаторів на утриманні кремлівських спецслужб.
Зараз приємно дивитись на масове повернення до української мови та повернення національної самосвідомості, але давайте не будемо себе обманювати. Абсолютна більшість населення України зробила цей крок у відповідь на нечуване насилля з боку росії, а якби росія поводилася б більш адекватно, то ми б повторили долю Білорусі, Татарстана, Башкирії та решти російських регіонів, про які ми зараз навіть не згадуємо в контексті культурної дистанції. А згадайте, що тюркські народи росії початково мали значно більшу культурну дистанцію, ніж українці. І тим не менш, зараз вони майже повністю злилися з “титульною нацією”. І на Україну чекало б таке саме майбутнє. І я не впевнений, що якби війна зараз припинилась, росіяни поміняли путіна на когось більш притомного, то частина українців не кинулась би миттєво в їхні обійми.
Тому нинішня агресія, і всі попередні агресивно насильницькі дії росії проти України та українців, якраз були тими спробами зменшити культурну дистанцію, що мали зворотний ефекти. А нам варто про це завжди пам’ятати, та робити все можливе, щоб і в мирний час не давати росії повільно себе перетравлювати.