Передивляючись різноманітні публікації на “Чтиво” натрапив на статтю Василя Чапленка “«Націонал не в своїй республіці» як розносник русифікації“. В ній автор розповідає подробиці процесу русифікації в Україні завдяки “допомоги кадрами” в хрущовські часи (1950-ті роки і далі).
Якщо дуже стисло, то процес виглядав так:
1) До України приїздив керівник або спеціаліст з росії і створював навколо себе російськомовне середовище, тому що місцеві кадри вимушені були підігравати російськомовному авторитетові. Оскільки такої “допомоги” було ну дуже багато, то вся українська верхівка вимушено переходила на російську під страхом звинувачення у буржуазному націоналізмі і небажанні створювати спільний радянський культурний простір для поширення соціалістичної революції. Або, більш приземлено, під страхом втрати праці.
2) До України приїздили працівники з інших союзних республік, а українців відправляли у зворотному напрямку. Звісно, грузин в Харкові буде розмовляти російською, оскільки української він не знає, так само, як і українець в Казахстані автоматично стає російськомовним. Як би, ніхто з них не винен і, можливо, хотів би жити у себе і розмовляти своєю мовою, але така вимушена міграція знову-таки призводила до русифікації всіх місцевостей, куди потрапляли подібні переселенці. А в СРСР вони були усюди, отже всі національні республіки вимушено русифікувалися. І тут навіть важко щось сказати проти – ти ж не будеш ігнорувати сусіда тільки тому, що він не розмовляє українською, це було б не по-людяному. Але сам процес все одно був штучний і несправедливий.
Скажіть мені чим це відрізняється від того, що відбувається в Україні просто зараз? Російськомовна людина так само вимагає переходу на російську мову всіх навколо себе, іноземець так само скоріше буде знати трохи російської, а ви йому будете відповідати тією ж мовою, якою ваших предків силоміць змусили розмовляти. Зрозуміло, що як і раніше, людяність і ввічливість не дозволяють вам ігнорувати іншу людину тільки тому, що та розмовляє російською.
Почавши в 1991-му році з великим відставанням у перегонах в мовному питанні ми в масі так і продовжуємо відставати, а проповідники “великої російської культури” на зразок Арестовича, Тєрєхова та багатьох інших цим цинічно користуються, і навіть подають до суду через справедливий штраф з приводу використання російської мови у публічному просторі держслужбовцем.
В результаті, методи описані Василем Чапленком більше 60 років тому продовжують залишатися суперефективними для русифікації україномовного населення. В це могла б втрутитися держава, не тільки приймаючи закони, які захищають українську мову, але й слідкувати за їх виконанням. Ще керівники на місцях могли б згадати, що їм вже не обов’язково розмовляти російською, згадати своє українське коріння та запустити зворотний процес дерусифікації. Тоді україномовний громадянин не почувався б настільки безпорадно, стикаючись з побутовим приниженням. Але про це залишається тільки мріяти.