Ядерний вибух під Харковом в 1972-му році

В невеличкій, але захоплюючій антології “ДНК”, про яку я напишу окремий огляд, є оповідання «Гены Гены. 1952—1974» авторства Фоззі з ТНМК. В ньому розповідається про те, як радянська влада задовго до Чорнобиля робила експерименти з ядерними бомбами над українцями.

Влітку 1972-го року ядерний вибух повинен був приборкати газовий факел, що виривався з газоконденсатного родовища біля села Хрестище Харківської області. Факел не приборкали, проте багато народу померло від раку, оскільки збереження особистого і державного майна було в пріоритеті, а мешканці жодних претензій не мали і були повністю задоволені наданою допомогою. Такими фразами доповідали про ситуацію на місці секретарю ЦК КПУ товарищу Щербицькому.

Фоззі описує трагедію з точки зору звичайної людини, батьки якої живуть в найближчому до вибуху селі, Першотравневому, всього 400 метрів від ядерного гриба. Я про цю подію нічого не знав і для мене це було, як грім серед ясного неба, але я припускав, що Фоззі десь перебільшив і додав барв для посилення художнього ефекту. Вікіпедія підтвердила мої сумніви, бо там чітко написано що “безпосередньо перед експериментом усіх людей вивезли за межі 8-кілометрової зони”, “люди повернулися у село через 30 хв. після вибуху” і, нарешті, що “згодом усі мешканці селища Першотравневе отримали заново відбудовані будинки на місці зруйнованих.” Жодних згадок не те що про злочинні, навіть про не дуже продумані дії влади в статті немає. Ну вибух, ну зруйнували будинки, але все ж під контролем, люди повернулись, а будинки відновили. Всі щасливі, а Фоззі перебільшив для гайпу, правильно?

Неправильно. Пошук за запитом “Ядерний вибух під Харковом” відразу дає у видачі 2 статті з багатьма подробицями як про події навколо самого ядерного вибуху, так і його наслідки. Я дуже рекомендую перейти за цими двома посиланнями “Перший ядерний вибух в Україні: пів століття тому на Харківщині ним невдало гасили пожежу на газовій свердловині” 2019-го року і “Схитнулася земля двічі. Неприятно було”: в українському селі підірвали ядерну бомбу – як там зараз живуть люди” 2022-го року. Там багато розказано про турботу, якою мешканців навколишніх сіл оточила найкраща в світі держава, і зокрема вказується на велику кількість смертей від раку в наступні десятиліття. Навіть в 2000-му році дозиметр там зашкалював. І тільки зараз, через 50 років після трагедії поміри показують нормальний радіаційний фон.

Читати:  Блокада на кордоні з Польщею та ціна на пшеницю

Після першого шоку від цієї новини у мене виникло кілька питань.
– Як можна боротися за права “трудящіх і крєст’ян” і одночасно ставитись до тих самих “крєст’ян”, як до піддослідних тварин? До речі, піддослідних тварин, яких в цьому нелюдському експерименті було задіяно багато, теж шкода.
– Чи варто звичайній людині нарікати, що ми “такую страну просралі”, якщо з тією ж звичайною людиною могли спокійно таке зробити?
– І якщо людина, знаючи про ядерні досліди над людьми, все ж сумує за “просраною страною”, то наскільки сильно насрано у неї в голові?
– Чому в незалежній Україні про такі речі не говорять постійно і чи не є це ознакою байдужості до чужого і власного життя?
– Чи заслуговуємо ми, як суспільство, на краще життя, якщо ми забуваємо та ігноруємо такі історії ніби це сталося не з нами, ніби ми не були по обидва боки барикад і нібито нічого надзвичайного в цьому немає?
– Навіть якщо з нами ставалися і значно гірші речі, то чи залежить наше співчуття від кількості жертв трагедії?
– Чи не є для нас більш важливим за страждання звичайного українця пошук гучних подій для пропаганди наших політичних поглядів?
– Чи не варто нам всім припинити вихоплювати окремі історичні події, так нібито вони можуть дати відповідь на всі питання, а натомість замислитись над тим, що відбувається у нас в головах?

Можливо, останні питання занадто далеко відійшли від початкової теми, та все ж мені здається, що всі вони пов’язані між собою і нам варто шукати на них відповіді.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *