Роман Донік у пості на ФБ розповідає про серйозні труднощі та перешкоди, з якими стикаються військові під час підготовки новобранців в умовах мобілізації. Одна з головних проблем – невпевненість новобранців через низьку якість їх підготовки. Донік прямо вказує на саботаж з боку представників влади, що призводить до паралізування навчання та впливає на готовність ЗСУ. Голова “міста-героя” (як він сам його називає) Тєрєхов при необхідності вибирати між користю для власної кишені і користю для ЗСУ, вибирає власну кишеню. Тим самим займається голова ОДА Синегубов.
Про Тєрєхова:
“коли ми починаємо виконувати розпорядження керівництва по навчанню людей, через свої ручних “активістів” ініціює колективне звернення що військові заважають і місцеві бояться. Потім Терехов в телефонному режиму вмикає місцеве ВСП і місцеве військове начальство і робота блокуєтся.”
Про Синегубова:
“Те ж саме робить голова ВЦА Синегубов. У цього ще краще. Він каже при зустрічі – та тільки скажіть або покажіть що треба військовим і ми все зробимо, все владнаємо, все узгодимо. Державне майно, або ділянку в області? Та нема питань. Звернулися по трьом об’єктам які хотіли використати для певних задач. “Мороз” повний, тільки юристи тижнями вивчають, до кожної коми чіпляються і затягують час.”
Ситуація, в якій чиновник на словах погоджується схвалили-надати-підтримати, а на ділі займається саботажем, є давною радянською традицією, описаною ще Жванецьким:
“– Клянетесь?
– Клянемося!
– І підпишете?
– І підпишемо.
– І виконайте?
– А як же.
– Може, мені … ?
– Ні ні. Нічого!
– Але ви вже втретє підписуєте.
– Зробимо.
– Я стільки проїхав. У кабінеті цілодобово чекав.
– Зробимо.
– Ну, навіщо ви так. Ви навіть не розглянули як слід. Для вас це дрібниця.
– Зробимо.
– А ми рік роботи втрачаємо.
– Зробимо.
– Чесно. Якби не до зарізу, я не приїжджав би. Я сам керівник.
– Зробимо.
– Я тебе зустріну. Ти ще в мене поваляєшся. Я тебе прищучу! Така лисиця. Мені говорили.
– Зробимо, зробимо. Вже приступаємо.
– З якою пикою приступаєте? Тобі ж це нічого не варте. Це ж дві години.
– Зробимо, зробимо.
– Я тебе зустріну.
– Зробимо.
– Ти в мене поплачешся. Двісті людей без зарплати.
– Зробимо. Їдьте.
– Я тільки за поріг, як у тебе з голови видує. (Плаче.) Покидьок. Вбивця. Я такого гада в житті… Ну, почекай.
– (Телефонним голосом.) Не турбуйтесь, зробимо. Їдьте, залізно!”