За останні дні подивився кільках чудесних фільмів: воєнну драму Кейт Вінслет “Лі”, “Справжній біль” Джессі Айзенберґа, різдвяну класику “Диво на 34-й вулиці” та один з найкращих українських фільмів сучасності “Я працюю на цвинтарі”. Окрім цього спостерігав за католицьким драматичним трилером “Конклав”. І от які у мене з цього приводу думки.
Якщо виключити “Диво на 34-й вулиці”, як очевидно не пасуючий до решти фільм, то залишиться чотири драми. Дві з них отримали “Золотий глобус” (“Справжній біль” та “Конклав”), про “Лі” мало хто чув за межами Англії, а про “Я працюю на цвинтарі” – за межами України. Але всі вони драми. Питання – який фільм тут є зайвим?
Здавалося б, очевидно, що українська продукція, бо, відомо, куди нам до Голлівуду чи навіть до Англії. Як може Віталій Салій змагатися з Кейт Вінслет, Кіраном Калкіном чи самим Ральфом Файнсом? На мою думку, ця відповідь буде невірною. Зайвим тут буде “Конклав” і ось чому.
В фільмі “Лі” Кейт Вінслет розповідає про жахи нацизму, які зруйнували чи навіть знищили життя мільйонів людей. Навіть комік Енді Самберґ тут служить яскравим прикладом, що нацизму пофіг комік ти чи ні. Веселі комедійні скетчі тебе не врятують.
Джессі Айзенберґ та Кіран Калкін показують, що таке справжній біль на прикладі трагедії Голокосту та персональної трагедії нащадків виживших євреїв. Навіть якщо ви не хочете чути про геноцид, важко залишитися байдужим після перегляду цього фільму.
“Я працюю на цвинтарі” може не вирізняється видатною кінематографією, але настільки сильно змиває кордон між життям та смертю, що я не знаю, що ще потрібно, щоб розбурхати людську душу. Комедійні елементи тільки підсилюють трагічність сюжету.
Нарешті “Конклав”. Теж драма, хоча й з присмаком трилеру. Богобоязливі католики, для яких питання життя та смерті є ледь не головним в їхній важкій праці на благо людства, вибирають нового Папу. Від вибору понтифіка залежатиме доля мільйонів людей, бо якщо виберуть консервативного націоналіста, то ай-ай-ай як всім стане погано.
На мій погляд, “Конклав” – це яскравий приклад того, як мистецтво відривається від реальності і до нестями закохується само в себе. Ми повинні повірити, що кардинал Лоуренс у виконанні великого любителя російської культури Ральфа Файнса насправді страждає, намагаючись не допустити негідних кандидатів до виборів. Нас переконують, що трагедія на конклаві розвивається через такі гріхи як незаконнонароджена дитина від 19-літної дівчини, підкуп, гомофобія та ненависть до інших.
Причому все це нам передається на словах через “майстерну гру видатних акторів”, а не показується напряму. Жодних оргій та жодної педофілії, якими так славиться католицька церква. Не кажучи вже про відсутність жодного сліду російського геноциду проти українців в контексті фільму. Ну чисто тобі інститут благородних дівиць в світі рожевих поні.
Можливо, якщо спочатку подивитися “Дедпул та росомаха”, “Каскадер” та “Дюна 2”, то “Конклав” може справити враження неземної трагедії. Я навіть не буду казати, що як фільм “Конклав” зроблений погано. Зовсім ні. Акторська гра, атмосфера, режисура – все на місці, цікаво і вражає. Але цей фільм абсолютно мертвий з точки зору реального життя і реальної смерті. Він зайнятий своїми вигаданими проблемами і йому неможливо по-справжньому співчувати.
Я не сумніваюся, що Файнс перед зйомками прочитав всього Достоєвського, щоб увійти в образ гріховного священика, який намагається зробити правильний вибір. Та його емоції такі ж мертві, як і російський великокультурщик. На них цікаво подивитися, щоб побачити як вміє грати один з найвидатніших акторів сучасності, та подивуватися, що він не знайшов кращого застосування своїм талантам.
Можливо, за інших обставин я б теж захоплювався “Конклавом”, але зараз це просто неможливо. Тим більше коли бачиш інші фільми, які нагадують, що навіть в кіно є більш важливі речі, ніж самозакохане в себе “велике мистецтво”.