Дата публікації: 2023-05-28 11:32
Рік: 2022
Режисер: Альберто Родрігез,
Актори: Альфонсо Лара, Віктор Кастілья, Іньїго Аранбуру, Іньїго де ла Іглесія, Каталіна Сопелано, Мігель Ерран, Поло Каміно, Фернандо Техеро, Хав'єр Белтран, Хав'єр Гутьєррес, Хав'єр Лаго, Хаві Саес, Хесус Карроса,
Тривалість: 2 год. 5 хв.
Кошторис: -
Касові збори: $ 2 272 540
Рейтинг IMDB: 6,9 / 10
Наприкінці 1975-го року в Іспанії помирає диктатор Франко і країна починає демократичні перетворення. Але, як ми знаємо, такі справи ніколи швидко не робляться. Зокрема, пенітенціарна система Іспанії зробила вигляд, що нічого не сталося і продовжила знущатися зі своїх громадян, як вона до цього звикла за 36 років диктатури Франко.
В цей час до барселонської в’язниці Модело потрапляє молодий бухгалтер Мануель. Хазяїн фірми, де працював Мануель, змусив його взяти гроші з каси на виплату співробітникам, а після цього обвинуватив Мануеля в крадіжці значно більшої суми. Передбачалося, що у в’язниці він перебуватиме до суду, який його виправдає. Натомість, Мануель застряг там на довгі роки. Нелюдське ставлення персоналу в’язниці до підопічних змусило Мануеля приєднатися до руху спротиву, а згодом і стати його головною фігурою.
Історія, показана в фільмі, основана на реальних подіях. В 1977 році відбулося грандіозне повстання в’язнів Модело, про яке писала вся іспанська преса. Головною вимогою було покращення умов утримання в’язнів, а також амністія для тих, хто потрапив до в’язниці під час диктатури Франко. Аргументували це тим, що окрім “політичних” в’язнів карали всіх, хто не подобався режимові. І мова не тільки про ґеїв, які знаходяться під прицілом будь-якого тоталітарного суспільства, а й про тих громадян, яким просто не пощастило опинитися в невірний час в невірному місці. До того ж жахливі умови тоталітарного суспільства суттєво впливали на вчинки людей, отже за логікою спротиву на амністію заслуговували усі в’язні.
Хоча дехто вважає, що замість художнього краще було знято фільм документальний, мені здається, що “В’язниця 77” зі своїм завданням цілком впоралася. В історичні події дуже вдало вписана постать Мануеля, який переживає у в’язниці справжнє переродження.
Спочатку він дещо розгублено приглядається до нового середовища, регулярно втрачаючи позиції. Згодом він зрозумів правила, за якими живе в’язниця, і став активно на них впливати. В цьому йому допомагав впертий характер і вроджене почуття справедливості. Видно, як він постійно вагається, не розуміючи, який вибір буде найкращим, враховуючи, що кожен з них є жахливим. Особливо помітно це на стосунках з єдиною людиною на свободі, яка від нього не відмовилась – сестра колишньої нареченої. Мануель переживає кризу за кризою, виплескуючи емоції на дівчину, то радіючи її появі, то вимагаючи, щоб вона ніколи більше не приходила. Звичайно, вся ця історія Мануеля є повністю художнім вимислом, але ж наскільки добре вона дозволяє глибше зрозуміти трагедію людини, яка опинилась за решіткою під владою скажених наглядачів і без жодної надії на швидке звільнення.
Однією з причин, яка змусила мене подивитись “В’язницю 77” є виконавець головної ролі Мануеля. Це іспанський актор Мігель Ерран, відомий завдяки багатосезонному серіалу “Паперовий будинок“. Там він грає талановитого хакера “Ріо”, без тями закоханого в дівчину “Токіо”. На фоні інших акторів “Паперового будинку” він виглядав не дуже привабливо, оскільки весь вимушений був зображувати то шалене кохання і радість, то такого ж рівня страждання. Тим не менш, суворість сюжету “В’язниці 77” дозволяла сподіватись на відсутність подібної “санта-барбари”. На щастя, так і сталося. Стосунки з протилежною статтю зображено символічно з мінімумом емоцій і від цього вони тільки виграли. А сам Мігель Ерран продемонстрував, що є чудовим драматичним актором, який може грати головні ролі в дуже серйозних фільмах. Мені його гра дуже сподобалась. На фоні Мануеля “Ріо” з “Паперового будинку” виглядає наївним дітлахом, незважаючи на дуже круті навички і сучасну зброю.
Іншим головним персонажем є тюремний довгожитель Хосе Піно, якого зіграв відомий іспанський актор Хав’єр Гутьєррес. Він майже в два рази старший за Мануеля, змінив вже не одну в’язницю, провівши за решіткою більше часу ніж на свободі. Його життєвий принцип – жити тихо, не висовуючись і не влізаючи в ризиковані справні, які загрожують його спокійному життю. Він побудував ментальну стіну між собою та рештою в’язнів і нікого близько до себе не підпускає. Із самого початку у них не заладились стосунки із Мануелем, оскільки виявилось, що не тільки Піно має життєві принципи. Згодом вони стали найближчими друзями і було дуже цікаво спостерігати, як змінюється їхнє ставлення одного до одного. Мануель в обличчі Піно отримав доброго напарника і ментора, а сам Піно під впливом Мануеля відродив віру в свої сили змінити життя на краще.
У фільмі багато яскравих другорядних персонажів. Частина з’являється на початку і зникає, частина епізодично присутня протягом майже всього фільму. Це трохи плутає і в той же час робить історію більш об’ємною, а перегляд цікавішим. Наприклад, далеко не зразу було очевидно, що той самий Піно стане другим за важливістю персонажем фільму. Він з’являється на початку, а потім відходить в затінок інших цікавих героїв. Нажаль, я не знаю жодного з цих акторів, тому не буду описувати всіх, хто мені сподобався. Скажу тільки, що кожен з них чудово зіграв свою роль. Незважаючи на драматизм ситуації, представленої в фільмі, з ними було дуже цікаво дивитись.
Нещодавно я прочитав книгу “Ефект Люцифера” про Стенфордський тюремний експеримент, який в 1971-му році здійснив професор психології Філіп Зімбардо. Експеримент полягав в тому, що студенти добровольці без психологічних відхилень були поділені на 2 групи: в’язні і охоронці. Протягом двох тижнів вони повинні були виконувати свої ролі в підвальному приміщенні університету, що імітувало в’язницю, а професор повинен був спостерігати за тим, як змінювалась поведінка студентів в обох групах. Вражаючим результатом цього експерименту було те, що менш ніж за тиждень, більшість учасників настільки вжилася в свої ролі, що повністю втратила зв’язок з реальністю. Численні прояви садизму з боку наглядачів і нервові зриви серед в’язнів змусили достроково припинити експеримент.
Під час перегляду “В’язниці 77” я постійно згадував про цей експеримент, оскільки він дає можливість звірити побачене у фільмі зі зміною поведінки реальних людей, які опинились в подібних умовах. Наприклад, стійкість Мануеля викликала не тільки захват, але й сумнів в її реалістичності. Стенфордський експеримент показав, що люди у в’язниці ламаються дуже швидко. І що найбільш оптимальною моделлю поведінки є шлях, обраний Хосе Піно – сидіти тихо, не висовуватись, не брати нічого близько до серця. Мануель же зміг знайти в собі сили активно боротись із системою. І боротись включаючи голову, продумуючи всі ходи. Ось ця стійкість і здатність тверезо мислити весь час попри шалені намагання керівництва в’язниці зламати його волю ставить його в один ряд з міфічними героями, яких не що не могло зупинити. Не знаю, чи існували в реальності люди, які пройшли подібні випробування і залишились при здорову глузді, але як художній прийом це виглядало дуже сильно.
“В’язниця 77” несподівано справила на мене велике враження. Під час перегляду я постійно співпереживав головним героям, намагаючись зрозуміти, як їм вибратись із халепи до якої вони потрапили. Виконавець головної ролі Мігель Ерран із гарненького і недолугого хакера “Ріо” з серіалу “Паперовий будинок” перетворився на зрілого драматичного персонажа. Компанію йому склав цілий ряд чудових акторів на чолі з Хав’єром Гутьєрресом. Фільм не тільки тримає в напруженні, але й змушує замислитись над природою демократії і титанічними зусиллями, необхідними для її встановленні в середовищі, яке активно цьому пручається. Кожен українець чудово розуміє про що я кажу, коли згадує наші поліцію, таможню та решту силових служб. Страшно навіть уявити в якому стані знаходиться наша пенітенціарна система, а “В’язниця 77” зовсім не додає оптимізму.