Дата публікації: 2023-01-13 12:00
Рік: 2021
Режисер: Олеся Моргунець-Ісаєнко,
Актори: Алла Бінєєва, Анастасія Матешко, Андрій Ісаєнко, Андрій Мостренко, Йоанна Опозда, Мирослав Ганішевський, Оксана Муха, Поліна Громова, Томаш Собчак, Христина Ушицька, Яна Корольова,
Тривалість: 2 год. 2 хв.
Кошторис: ₴ 50 000 000
Касові збори: ₴ 3 562 641 (після двох вікендів)
Рейтинг IMDB: 8,2 / 10
В центрі подій фільму “Щедрик” знаходиться будинок в місті Станиславів (нині Івано-Франківськ, тоді входив до складу Другої Речі Посполитої), в якому через збіг обставин разом живуть українська, єврейська та польська родини. Згодом там же опиняється ще й німецька родина. Для повноти картини бракувало тільки російської родини — це, напевно викликало б найбільші емоції у глядачів, але з історичної точки зору її було б складно вписати в і без того складну і довгу історію.
Будинком володіють євреї Ісаак (Томаш Собчак) та Берта (Алла Бінєєва) Гершковичі. Вони добре ладять з українцями — батько Михайло Іванюк (Андрій Мостренко) заробляє грою і співом в ресторанах, а мати Софія Іванюк (Яна Корольова) дає приватні уроки співу. Новоприбулі поляки намагаються триматися окремо. Вишукана мама Ванда Калиновська (Йоанна Опозда) всіляко підкреслює свій соціальний статус дружини військового (Мирослав Ганішевський). Вона не хоче знатися з українцями й несхвально ставиться до дружби своєї доньки Терези (Христина Ушицька) із донькою українців Ярославою (Поліна Громова).
Але все змінює “Щедрик” Миколи Леонтовича. Софія навчила доньку Ярославу чарівної мелодії “Щедрика” і та без тями закохалася в неї. Закохалася настільки, що повірила, буцімто він має чарівну силу, здатну примирити світ. І не те що б це була зовсім неправда. Навіть зверхня Ванда Калиновська розчулилася, коли почула спів Ярослави, і після цього всі родини в будинку стали жити в мирі й злагоді. А потім настало перше вересня 1939 року і почалася війна.
Подальший хід подій може уявити кожний більш-менш знайомий з історією нашої країни. Щось винесено на перший план, щось сценаристи оминули увагою, але сюжет фільму немов списаний з підручника історії. Після перегляду “Щедрика” кожен зможе впевнено розповісти, в якій послідовності змінювалася влада в місті та які цінності вона із собою приносила, якщо те мракобісся можна назвати цінностями.
Власне за це фільм розхвалюють в промоматеріалах. До 24 лютого 2022 року він був би лише одним із ряду історико-просвітницьких художніх фільмів, а зараз надзвичайну актуальність теми відчула на собі вся Україна, а не тільки мешканці окупованих Донбасу та Криму. Це привернуло величезну увагу до “Щедрика” – люди бачать страждання мешканців Станиславова і впізнають в них себе, своїх близьких та знайомих. І хоча вихід картини на великі екрани був затриманий майже рік тому через війну, зараз він з цього повною мірою користається. Перший великий напад відбито і можна подивитися назад, знаходячи паралелі між подіями минулого 2022 року і “Щедриком”.
На жаль, це практично єдине за що можна похвалити фільм, якщо ви не категоричний противник мейнстриму. Це не типове ігрове кіно, і зумовлено це, напевно, попереднім досвідом режисера Олесі Моргунець-Ісаєнко. До “Щедрика” вона створила дві документальні картини “Рубіж. Грубешівська операція” та “Депортація 44-46”, і, мабуть, тому в “Щедрику” відчувається дух документального кіно. Вдало закручена напруга й акуратна підводка глядача до кульмінації сцени — лише поодинокі гості в цьому фільмі. Більшість часу ми спостерігаємо за сценами, які не несуть в собі жодної сюжетної інформації. Звичайно, можна включити уяву і додумати інтригу, або просто сказати собі, що ну такий от цей фільм незвичний, але для цього потрібна мотивація. Наразі, як мотивація використовується тема війни з Росією та чудова пісня “Щедрик”. Але за кілька років, коли мотивація зміниться, про фільм можуть просто забути.
Одночасно з тим фільм створює непогану атмосферу, в яку буквально занурюєшся з перших хвилин. Сучасний Івано-Франківськ ніяк не надавався до відтворення образу 30-х років минулого століття через численну зовнішню рекламу, пластикові вікна і кондиціонери, тому фільм знімали в київських павільйонах. Хоча відразу помітно штучну чистоту картинки, та мені вона в цілому сподобалася. Ще до перегляду я знав, що справжніх вулиць нам не покажуть і сприймав її, як декорації на сцені театру. Все було на місці, створювало відповідний образ, а отже виконувало свою функцію.
Разом з тим у фільмі є багато історичних неточностей. Помітно, що автори намагалися відтворити дух епохи, маючи обмежений бюджет, і в хід йшло все, що було під рукою, місцями доводячи ситуацію до абсурду. Наприклад, книга в руках Ванди Калиновської виглядає, як книга 1930-х років, але така, що дожила до наших днів, тобто як антикваріат. Або численні нагороди у майора НКВС (Андрій Ісаєнко, чоловік режисера фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко.), включно із зіркою Героя СРСР. Мені важко уявити, щоб малозначний допит проводив особисто герой СРСР, яких на той час усього було близько 12 тисяч.
Про акторську гру можна сказати тільки, що актори грають рівно і нічим особливо не запам’ятовуються. Можна згадати пару статичних образів, які виділяються на загальному фоні, але дорослої акторської гри там небагато. Що ж стосується дітей, то доведеться пробачити їм дерев’яність рухів та поодинокі виходи з образу. Вибивається з ряду неймовірний спів Поліни Громової — важко повірити, що дитина може так гарно співати таку складну мелодію, якою є “Щедрик” Миколи Леонтовича. Звичайно, хотілося б, що всі діти грали як Маколей Калкін, але будьмо реалістами. І все одно важко змиритися з тим, що за 6 років діти в фільмі зовсім не змінилися — це постійно впадає в око, і ніякий розум не може змусити прийняти неприродність цього явища.
Ще фільм є дуже довгим, як на подібну режисуру. З одного боку, з таким сюжетом, що охоплює багато років, можна робити й 3, і 4, і 5 годин екранного часу. З іншого, з тим мінімумом значущих подій, що нам показали, його варто було урізати хоча б на пів години. Не впевнений, що це змінило б загальне враження від фільму, але витримати його було б легше.
Важко писати підсумок до фільму “Щедрик”. Він як ніколи актуальний, непогано передає атмосферу воєнно-окупаційної безвиході й містить кілька сильних сцен. Але глядачі, приваблені цими плюсами, можуть бути жорстоко розчаровані мінусами — псевдодокументальним поданням матеріалу, шаблонними подіями та персонажами та історичними неточностями.