Прочитав про новий фільм Світлани Ліщинської “Трохи чужа”, в якому режисерка розмірковує про українську ідентичність. Не монологом, а показуючи історію трьох поколінь маріупольської родини, яка вважала себе “російськомовними українцями”, а на Новий рік слухала привітання путіна.
Фільм я не дивився, але засуджую читав коментарі до нього, щоб зрозуміти основний посил стрічки. Сам я більшість життя теж прожив на “російськомовній” Україні і теж маю що сказати на цю тему з власного досвіду.
З прочитаного про фільм у мене склався висновок, що герої стрічки рефлексують з того, як неправильно їх виховали, як суспільство чинило неймовірний тиск, як вбило їм в голови смиренність та російську мову і тільки повномасштабне вторгнення, що зруйнувало їхній родинний Маріуполь, змусило їх вдатися до рефлексій.
Головне питання, яке у мене відразу виникає, який висновок на майбутнє винесе глядач? Що бути колонізованим – погано, що погане виховання – теж погано, але рано чи пізно до вашого дому прийде війна і тоді ви все зрозумієте? Можливо, я перебільшую, але таке враження у мене склалося після прочитаного про цей фільм.
Звісно, зараз можна заперечити, що в 2007 році багато хто з українців дивився привітання путіна, бо не знали ж що так обернеться. Ок. 2007 рік – це третій рік після “перемоги” Помаранчевої революції. Під час якої президент України Кучма дав повну волю куму путіна Медведчуку всіма правдами і неправдами тягнути Януковича на трон царя Малоросії. Ще раніше був острів Тузла в 2003 році, який путін намагався приєднати до росії. Паралельно з усім цим путін знищував незалежні ЗМІ на росії і встановлював там необмежену диктатуру. І це не я такий розумний зараз, про це багато говорили і писали в ті самі часи. Чи міг пересічний українець запідозрити путіна і росію у неправильній поведінці в 2007 році?
А в 2008, коли росія напала на Грузію і окупувала два її регіони? Теж ні? Тоді можливо відновлення пам’яті про Голодомор 1932-1933 років, яким активно займався президент Ющенко після свого обрання? Теж не привід для рефлексії?
Добре. А як щодо зневажливого ставлення до всього українського, яке на собі і в собі відчували герої стрічки? Зрозуміло, що це відчуття не дозволяло бути повноцінним українцем без страху бути виключеним з суспільного життя рідного міста. До речі цей простий факт дуже важко зрозуміти деяким університетським професоркам (пальцем на І. Фаріон), які мають комфорт жити в україномовному середовищі і засуджують усіх, хто не тільки розмовляє російською, але й має нахабність мати російськомовних друзів.
Важко засуджувати людей за небажання висовуватись зі своєю українськістю, коли все навколо, починаючи від місцевих влад, закінчуючи сусідом по під’їзду, намагається принижувати її. Але можна ж було зрозуміти, що це ненормально? Чисто з людського співчуття. Просто уявивши, що відчувають українці, які не вважають російську мову рідною. Просто подивившись на активну побудову диктатури путіним і відрефлексувати ще тоді, що це ненормально?
Життя постійно підкидало нам безліч аргументів про те, що поведінка росії та росіян – це ненормально. Що українська мова та культура пригнічуються на всіх рівнях. І більшість українців просто їх ігнорувало. Їм було комфортно в своїй бульбашці.
Про це треба говорити. Ці приклади треба вивчати, щоб в майбутньому не влізти в ту ж саму халепу. Колоніалізм – це погано, і головний злочин вчинила росія, але ми самі їй підігрували, і не треба зараз нарікати, що “нас просто кинули, як лохів розвели за спинами”.
Брак критичного мислення та емпатії – ось це треба вивчати і з цим боротись. Інакше перше ліпше перемир’я знову розслабить нас до нестями, за пару років ми знову пробачимо росіянам їхні злочини, а за десять вони знову на нас попруть.
Я не викладав всі свої аргументи, мені багато ще є чого сказати на цю тему. І так само із задоволенням вислухаю вашу думку. Пишіть в коментарях. Дякую.