Перший том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського починався цитатою зі Святого Письма: «Пізнайте істину, і вона визволить вас» (Ін. 8:32). Та хоч би скільки українські історики пізнавали історію, вона їх не визволяла. Причина не була у їхній слабкості чи невмінні критично подивитися на своє минуле. Просто в умовах, коли існування українців як окремої нації заперечували, а про них, за словами Нормана Дейвіса, писали як про поляків чи росіян, коли вони робили щось добре, а як про власне українців – лише тоді, коли вон робили щось зле, вітчизняні історики змушені були вирвати українську історію з тіні російської чи польської й надати їй самостійної вартості. – Грицак Я. “26-й процент, або як подолати історію”.
Назагал історикам це вдалося. Тільки ця самостійна вартість постійно змінюється. Якщо дотепер українська нація розглядалася переважно, як політична нація, тобто відмінність не в мові та культурі, а в політичних традиціях і спільній політичній волі більшості мешканців України, то зараз культурний фактор вийшов на перший план – масове повернення до української мови є намаганням провести культурну межу між “нами” та “ними”. Звичайно, при цьому ця межа проходить не по державному кордону, а всередині України, ріже по живому. І хоча важко звинувачувати українців в тому, що під час війни у них пробудилася національна (перед усім культурна) свідомість, частина суспільства продовжує казати “не на часі”. Чим це закінчиться не знає ніхто, та в будь-якому разі історики майбутнього детально опишуть цей процес і, можливо, обґрунтують його неминучість.
А якби війни не було? Теорія політичної нації напевно залишилась би панівною в суспільстві попри намагання частини співгромадян просунути інше її бачення. Та історики і це б пояснили. Як казав Тімоті Снайдер історію можна пояснити, але неможливо передбачити. Доречі, сам він до сих пір залишається прихильником трактування українців, як політичної нації, а не культурно-етнічної.
Та академічні історики дивляться на події зі сторони, а проста людина, знаючи минуле, може віднайти у себе мотивацію спробувати щось змінити. Коли розумієш, що довгі часи писали “про власне українців – лише тоді, коли вон робили щось зле”, то несправедливість відчуваєш нутром. Тут вже важко змиритися і не пробувати довести, що українці гідні добрих слів, а українська мова заслуговує на гідне ставлення до себе. Коли ж з цим перестає миритися пасіонарна більшість населення, то вона може й історію змінити.
Та щоб зрозуміти своє минуле знову ж таки потрібні історики, які вам про нього розкажуть і в яке повірять прості українці. Свого часу Михайло Грушевський власними руками створив Великий Український Міф, який послужив підґрунтям для створення незалежної української держави як після Першої Світової Війни, так і після розпаду СРСР. А якби його не було? Чи здогадалися б мільйони українців Російської та Австро-Угорської імперій, що вони один народ і повинні жити в одній державі? Я не кажу про інтелігенцію, яка про це звичайна знала, і яка власне наш Міф і створила. Мова про звичайного мешканця села та міста. У мене є великі сумніви на цей рахунок, особливо дивлячися на невдалість першої спроби створення незалежної України.
А якби люди не повірили в Міф (власне, частина і не повірила)? А якби повірили, але він виявився, як у Гітлера, руйнівним для свого народу і всіх навколишніх народів?
Ми зараз в такій точці історії, коли з одного боку треба вижити, як нації, а з іншого визначитися, що ми таке є і створити правильний Міф на майбутнє. Судячи з розбіжностей в суспільстві по багатьом питанням – мовна і культурна політика, державний устрій, економічна політика і т.і. – процес цей буде довгим і болячим.