Маю право говорити українською

Почав читати “Записки українського самашедшего” Ліни Костенко. Перший і останній роман в прозі нашої видатної співвітчизниці. Хоча видано його в 2010-му році, події охоплюють період від кінця 2000-го року до Помаранчевої революції.

На Вікіпедії написано, що роман став бестселером, перший тираж був розкуплений за півмісяця, а брак друкованих книг спричинив появи піратських копій. Загальний тираж на 2011 рік становив 80 тис. примірників. Даних про загальний тираж на 2022 рік або будь-який інший я не знайшов.

 

Абсолютно впевнений, що незважаючи на ці оптимістичні твердження, «Записки» в Україні живуть у своїй власній бульбашці. Частину першого тиражу без сумнівів розкупили колекціонери, яким дуже кортіло мати у власній бібліотеці новий твір сучасного українського класика. Іншу частину розкупили патріоти та шанувальники українського слова, та навряд чи багато з них дочитало роман до кінця. А переважна більшість українців роман просто проігнорувала, особливо наша російськомовна частина.

 

Це все мої домисли, та вони мають солідне підґрунтя. Спробую пояснити.

 

По-перше, чому я не читав. 

 

Мій особистий досвід російськомовного українця, що робив численні безуспішні спроби перейти на українську в Харкові. Єдина успішна спроба була під час викладання лекцій українською – тоді мене захищав закон і ніхто не наважився щось мені казати з цього приводу. В приватному житті, там куди закон не втручається, треба було вибирати між нормальним життям і українською мовою. Я вибрав нормальне життя, залишаючи собі можливість займатися лагідною українізацією наодинці, щоб не засмучувати оточуючих. Так от, в цих умовах мені було важкувато читати українську літературу. Звичайно, я себе змушував і іноді навіть отримував задоволення, але українізація відбувалася переважно за рахунок вивчення самої мови та української історії – тоді мені це здавалося більш важливим, а можливо і було більш важливим. Я тоді не читав “Записки українського самашедшего”. Я чув про твір, знав трохи про Ліну Костенко, але цього було замало, щоб захотіти його прочитати. Врешті-решт, навіщо читати про те, що ти сам пережив? Чого ти там не бачив?

Читати:  Повна і тотальна деукраїнізація

По-друге, чому впевнений, що інші не читали.

 

Моє оточення в плані лагідної українізації завжди було позаду мене. Воно обмежувалося твердженнями, що українська мова має таке ж право на існування, як і російська. Що Україна по праву незалежна і т.і. Тобто поступом була вже відсутність цькування. І на тому спасибі. Про жодне читання українських творів та ще й українською не було й мови. Принаймні, зі мною таким ніхто не ділився, хоча свою позицію я ніколи не приховував – навпаки, агітував за українську мову. Звичайно, моє оточення не представляє всіх українців, та все ж воно є доволі типовим – люди різного віку, різних професій і з різних частин України.

 

По-третє, цитата із самого роману. Насправді, це пост я замислив для цієї цитати, але вступ надто затягнувся. Перепрошую. Так от, цитата.

 

У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

 

Написано це не зараз, трохи часу вже минуло, але насправді змінилося небагато. Україномовний українець залишається в своїй україномовній бульбашці-резервації, якщо не мешкає на заході України. Ми можемо за доброю порадою мешканців своїх міст виїхати до Львова, але це трошки не те, заради чого існує Україна. Тому варто прислухатися до Ліни Костенко.

Читати:  Примарна велич російської літератури

 

Мені ця цитата здається важливою в плані розуміння правди. Поки ти сидиш в умовному Харкові в оточенні пам’ятників Пушкіну і Булгакову, тобі здається, що твої україномовні забаганки не мають підґрунтя – всі ж тут живуть, розмовляють російською, живуть в російському культурному просторі і нічого. Може це ти нетакий якийсь. Може дійсно тобі треба їхати до «западенців».

 

Але коли бачиш слова на захист мови з уст людини, яку знає не тільки вся Україна, але й світ. Людини з Київщини (а не з Галичини), що більшість свого життя прожила в СРСР і знає справжню ціну «дружбі народів». Людини, що має достатньо життєвого досвіду, щоб відділити правду від брехні. Коли така людина говорить, що «жоден українець не почувається своїм у своїй державі», то напевно вона права. І мої відчуття теж були правильними.

 

Отже, це не нормально – почуватися чужим у власній країні. І значить, ми маємо повне право вимагати вільного використання української мови в будь-якій точці України. А люди, що дивляться на нас косо або прямо радять валити на захід, не мають рації.

 

У мене немає секретного рецепту, як цю правду втілити в життя. Та саме усвідомлення цієї правди – вже велика справа. Великі події зазвичай стаються через зміну світогляду великої маси людей. І якщо більшість із нас усвідомить, краще скажу, повірить в те, що в російськомовних містах українська мова має таке ж право на існування, як і російська (і не тільки в телевізорі, а на вулицях), то це буде великим зрушенням.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *