Новий фільм Йоргоса Лантімоса “Види милосердя” (або “Різновиди доброти“, ориг. “Kinds of Kindness”) мені захотілося подивитися просто, щоб перевірити чи може його жага дослідження патологій людської психіки випрямувати на правильний шлях.
Попередній його фільм “Бідолашні створіння” мені відверто не сподобався. Не своєю цікавою оригінальною атмосферою, а дослідження феномену педофілії. На мою скромну думку, її треба не досліджувати, а карати. Не виносити на широкі екрани, ніби це щось зовсім буденне, а показувати в якості покарання.
“Види милосердя” виявився цілком пристойним, чим мене сильно порадував. Щоправда, я не став дивитися повністю “Види милосердя”, щоб не псувати враження від першої новели “Смерть Р.М.Ф.”. Спочатку захотілося залишити на потім, а далі прочитав, що решта новел значну абсурдніші і не підтримують рівня першої. Ну і ок. Врешті-решт, Вес Андерсон рік тому всі свої відеокниги випустив окремими історіями, а “Смерть Р.М.Ф.” тривалістю перевершує кожну з новел Андерсона. Буду отримувати задоволення від неї окремо.
На екрані всі ті ж Емма Стоун і Віллем Дефо, до яких долучилися Джессі Племонс і Хонг Чау (“Зменшення“, “Меню“). На першому плані тут Джессі Племонс, що грає зовнішньо доволі таки багату людину, що знаходиться в аб’юзівних стосунках з персонажем Дефо. В новелі форма стосунків для сили художнього образу вибрана гранично хворою, але все одно вони легко впізнаються. Багато людей мають досвід подібних стосунків, навіть якщо позірно вони не виглядають настільки патологічно. Тому цікаво було подивитися на їхній розвиток та на червоні лінії, які здатні перетнути герої, щоб в них залишитися. Спойлер – червоні лінії тут мають такий же характер, як в випадку з росією, виключно уявний.
Знято це мінімалістично, але ефектно. Події розвиваються повільно, але миттєво захоплюють увагу. Актори грають нібито без особливого куражу, та їхня поведінка викладає дуже натурально. Страждання персонажа Джессі Племонса, у якого надії і розчарування постійно чергуються, відчуваєш шкірою. Віллем Дефо і Емма Стоун тут більше знаходяться на другому плані і створюють солідну групу підтримку головному актору.
Після цієї новели стало зрозуміло, що Йоргос Лантімос може знімати нормальне кіно. Таке, яким будуть захоплюватися не тільки критики, а й глядачі. Щоправда, в прокаті фільм зібрав небагато грошей, ледве покривши свій бюджет. Мабуть, решта новел таки не дуже зайшли глядачам. Та й загальна тривалість майже 3 години для такого формату – це занадто. Але про решту фільму іншим разом.
Зверхній тон рецензента просто смішний, як і його міркування про “нормальне кіно, яким будуть захоплюватися глядачі”. Чи відомо автору, який процент письменних читав “Улісса”, “Людину без властивостей”, “У пошуках втраченого часу”? Складність твору – це не вирок автору, а виклик читачу, глядачу, слухачу.
А ваша манера писати про автора в третій особі не зверхня і не смішна?
Щодо “нормальності” фільму, то я нічого не казав про складність – це ви самі вигадали.
Цілилися в мене – отримали рикошетом.