Дата публікації: 2023-11-05 01:23
Автор: Андрій Кокотюха, Володимир Рафєєнко, Ірена Карпа, Макс Кідрук, Сергій Жадан, Фоззі, та Юрій Винничук
Рік: 2016
Ідея книги “ДНК” виникла у Олександра “Фоззі” Сидоренка з “ТНМК”, який спочатку хотів написати оповідання про ядерний вибух на Харківщині на початку 1970-х років, травматичний для постраждалих і неправдоподібний для незалучених, а згодом зрозумів, що тут можна копнути глибше. В результаті “ДНК” стала охоплювати життя кількох поколінь однієї родини українців, з кожним з яких траплялись по своєму трагічні речі. Втілити цю ідею в життя допоміг Сергій Жадан, який до того вже укладав антології і має великі зв’язки в письменницьких колах. В результаті з’явилося 7 оповідань, написаних дуже різними авторами – Сергієм Жаданом, Юрієм Винничуком, Іреною Карпою, “Фоззі”, Андрієм Кокотюхою, Володимиром Рафєєнком та Максом Кідруком, – а події охоплюють період від початку 20-го століття до середини 21-го.
Книга “ДНК” – це той рідкісний випадок, коли можна не женучись за двома зайцями спіймати обох, тобто дізнатися про минуле, сьогодення і майбутнє кількох поколінь українців в одному флаконі та познайомитись одразу з кількома сучасними українськими письменниками і отримати уявлення про письменницький стиль кожного з них. І не кажіть, що кожен українець і так вже мав би знати кожного з них, а отже потреби в такій збірці немає. Зараз Україна заново відкриває себе та своїх письменників і подібні книги є дуже на часі. Через це “ДНК” мені видається однією з найважливіших подій в сучасній українській літературі. В ній дуже багато пластів, які можна вивчати і аналізувати окремо, та які зачіпляють базові питання для самоусвідомлення українського народу. Можливо, вона поступається в літературному плані більш цілісним творам, але це дуже цінний артефакт для майбутніх (наукових?) досліджень. Можна пофантазувати про те, що ця антологія могла б бути повнішою, охоплювати більше вагомих історичних періодів та залучити не 7, а 37 авторів. Можливо, в майбутньому це і станеться, принаймні, мені дуже б цього хотілося, але це не применшує цінності “ДНК”, яку можна прочитати просто зараз.
Із семи оповідань два написані російською мовою. Зараз це звучить, як вирок, але в 2016-му році так не здавалося і це теж є певним свідченням про час, в який з’явилася книга. Тим не менш, я до такого підходу ставлюся скоріше негативно, ніж позитивно. Постколоніальна мовна травма всім зрозуміла і ще не винайдено стовідсоткових ліків від неї, але чи варто її тягти із собою в майбутнє? Питання риторичне, оскільки відповідь очевидна. До того ж чому саме Харків-Харківщина 1970-х та Донецьк 2010-х отримали російськомовне забарвлення? Невже, Харків початку 20-го століття або Чернігів 90-х були більш україномовними? В жодному разі! А саме таке враження можна отримати із книги “ДНК”. І це моя найбільша претензія до неї – вона непрямо нав’язує мовні стереотипи про мешканців конкретних областей в конкретні історичні періоди, які лише частково співпадають з історичною реальністю. Мені здається, що це яскравий приклад добрих намірів, якими є демонстрація неоднорідності українського культурного простору, якими вимощена дорога до нашого постколоніального пекельця.
Щодо авторів та їхніх стилів писання, то на мій аматорський погляд книга дає достатньо інформації для того, щоб зрозуміти чим один автор відрізняється від іншого та на кого варто звернути увагу читачеві. Не в сенсі, що хтось пише краще, а хтось гірше, а в сенсі, що один автор більше подобається-пасує-резонує, а інший менше. Із творчістю Жадана, Кокотюхи та Кідрука я вже був трохи знайомий, тому, по-перше можу засвідчити, що відповідні оповідання непогано презентують кожного з них, а по-друге, що ці тексти, розміщені поруч один із одним, дозволяють краще усвідомити різницю між ними і зробити висновок, що Жадан таки топ.
З творчістю Юрія Винничука я обов’язково буду знайомитися в майбутньому, оскільки його оповідання “Історія друга. Андреас. 1908–1998” є, мабуть, найсильнішим в цій збірці. Захоплюючий своєю нелюдяністю сюжет дозволив зазирнути в такі похмурі глибини людської свідомості, куди заради психічного здоров’я краще взагалі не зазирати, але ми мусимо це зробити заради нашого майбутнього. Про події покладені в основу “Історія четверта. Гены Гены. 1952–1974” авторства Фоззі я навіть зробив окремий пост “Ядерний вибух під Харковом в 1972-му році“, а “Історія шоста. Dulcis fumus patriae. 1991–2047” Володимира Рафєєнко попри свою цікавість не змусить мене читати книги цього автора російською мовою. Органічно вписується в збірку оповідання Андрія Кокотюхи “Історія п’ята. Банан: етапи великого шляху. 1970–2042” і тільки “Історія третя. 1960. 1945–2010” Ірени Карпи викликає деякий подив своєю відірваністю від загального напрямку збірки, оскільки в ньому значно більше саморефлексії, ніж важливих подій, якими насичена решта “ДНК”.
Загалом “ДНК” приємно і цікаво читати навіть попри різницю в стилях і мові. Якщо ви тільки знайомитеся із сучасною українською літературою, то кращого способу, мабуть, і не знайти. А для людей з досвідом це просто захоплива і трагічна історія кількох поколінь однієї української родини з важливим історичним контекстом. Прочитайте обов’язково, не пожалкуєте.