Перший епізод мене відверто не вразив, але я все одно подивився другий та третій епізоди (всі доступні на цей час). І враження абсолютно не змінилося – таке ж саме розчарування.
Мені важко прийняти те, що така болюча тема, як становлення путінської диктатури, тут зведена до садо-мазо історії кохання між канцлером Вернгем та полковником Зубаком, прототипом якого, очевидно, є Григорій Распутін. Той теж мав величезний вплив на царську родину і намагався вилікувати важку хворобу малої дитини народними засобами.
Можна зрозуміти, що автори захотіли скористатися популярною на Заході історією про Распутіна і розповісти її заново. Та от тільки перенісши її в сучасність, вони суттєво змістили акценти. Я не можу не звертати уваги на посилання на реальні події – наприклад, анексія Криму та довжелезний путінський стіл – і не надавати реальності більшої ваги, ніж стосункам двох психічно нестабільних людей.
Ок, західний глядач, напевно, сприймає серіал інакше. Хтось взагалі не зрозумів, що йдеться про путіна і росію, а хтось зрозумів ідею, але на подробиці реагував в стилі “а про що це возз’єднання? а, точно! путін же колись давно окупував Крим! пригадую щось таке …” Звісно, з таким сприйняттям можна дозволити собі насолоджуватись подіями на екрані, не відволікаючись на болючу реальність.
Цікаво, що на сайті IMDb у відгуках тільки один раз згадується росія. Більшість глядачів нічого не зрозуміла і намагалась знайти аналогії у своїй власній картині світу. Хтось згадав Чаушеску та Лукашенка (можу частково погодитись), а хтось взагалі Маргарет Тетчер (тут вже треба викликати лікарів).
Якщо ж відкинути паралелі з реальністю і подивитись виключно на художній бік серіалу, то тут ситуація значно краще. Сюжет повільно, але розвивається, інтрига присутня, маємо навіть трошки екстріму (але тільки трошечки, щоб не налякати дітей). Весела музичка ефектно підкреслює абсурдність подій.
Кейт Вінслет та Маттіас Шонартс грають переконливо – їх персонажі вийшли дуже колоритними і, напевно, запам’ятаються надовго незалежно від враження від самого серіалу.
Гострої сатири та гострого гумору вцілому я тут не побачив. Наприклад, довжелезний путінський стіл з’явився виключно як символ і його поява не мала жодного розвитку. Жодного жарту навколо ненормальної відстані між співрозмовниками, жодного сюжетного ходу з цим пов’язаного. І так весь час – гумор сухий і дозований. І знову ж таки, те що для західного глядача є шокуючою сатирою для нас є звичайною реальністю.
Ця реальність заважає дивитись серіал ще й тому, що наперед знаєш куди все прямує. На тому ж IMDb деякі глядачі просто губляться в здогадках – що ж автори мають на увазі? Як же розвиватимуться події? Щасливі та нелякані … Уявіть, що такі люди знають про Україну …
Чисто з почуття обов’язку додивлюсь серіал до кінця, але з ним вже все, здається, зрозуміло. Надто тонко для Заходу, надто слабо для України. І я, звісно, не про акторську гру та якість зйомок – про таке нам тільки мріяти.
Але Заходу все одно його треба подивитись, тому на IMDb я дав серіалу рейтинг 10 – і вас закликаю зробити те ж саме.