Як нам і обіцяли фокус в цьому серіалі буде не на шалені пригоди пари агентів під прикриттям, а на їхніх стосунках та оточуючої їх психології. Тому події розвиваються дуже повільно, меланхолійно, з рідкими сполохами екшену та нескінченними розмовами. Розмови теж не вражають насиченістю, залишаючи купу можливостей для трактування почутого. “Джон Сміт” весь час намагається розговорити мовчазну “Джейн Сміт” і під кінець епізоду у них з’являється щось схоже на взаємну довіру.
Виглядає це все доволі прикольно, але так само і нуднувато. Діалоги не повний відстій, та могли б бути не такими прямолінійними, а поведінка персонажів більш реалістичною. А так, складається враження, що дивишся ані екшн, ані психологічну драму (нехай і з елементами комедії), а щось посередині. Глибини в цих розмовах зовсім не відчувається. Глядач, мабуть, сам повинен додумати необхідну для власного задоволення глибину, отримавши кілька ввідних фраз.
Якщо весь серіал буде такий, як перший епізод, то мені він точно не сподобається. Нехай буде психологія, меланхолія, драматизм, розвиток стосунків. Та разом з ними потрібне і справжнє життя і справжній екшн, а не ось ці ваші нескінченні напівфрази і натяки на майбутні ризиковані пригоди.
Ще ніяк не можу викинути з голови те, що на місті “Джейн Сміт” повинна була бути Фібі Воллер-Брідж. З нею це було б зовсім інше кіно. Але, мабуть, тому Дональд “Містер Сміт” Гловер і викинув її з проєкту.