Цей серіал час від часу потрапляв на очі, але через надмірну кількість серіалів взагалі руки до нього не доходили. Нарешті подивився. Вистачило мене на 1.5 епізоди, хоча до перегляду підходив з ентузіазмом, тому що хотілося подивитися на Джейсона Сігела десь поза “Як я зустрів вашу маму”, і через присутність Гаррісона Форда – він же не міг знятися в прохідному серіалі, правда?
А, ще у серіалу дуже високі рейтинги на IMDb і Rotten Tomatoes, причому як від глядачів, так і від критиків. І я навіть можу зрозуміти на що там можна дивитись, порівнюючи з іншими фільмами та серіалами, у яких теж є прихильники, але це не мій серіал. Знову-таки, це не радянські часи, коли всі дивились той один багатосерійний художній фільм, що показують по центральному каналу. Зараз виробники змагаються за глядача і можна спокійно відкласти те, що не подобається. Все одно залишиться більше, ніж можна подивитись за одне людське життя.
Не подобається в серіалі “Правдива терапія” те, що терапія тут неправдива. Головний персонаж терапевт Джимі злітає з котушок і починає казати пацієнтам те, що думає, а не те, що повинен казати професіональний терапевт. Звісно через це починається ланцюгова реакція напружених подій, яка в результаті повинна вивести самого Джимі з його скорботи за померлою дружиною і навернути на світлу сторону сили. Я таке не купую через повну нереалістичність ситуації (непрофесійний терапевт дуже швидко позбувся б праці) і через нереалістичність та неприємність головного персонажа – Джимі стверджує, що він добрий терапевт, але всі його вчинки говорять про протилежне. Він дорослий інфантил, який залишається непокараним. Я не розумію звідки у нього такі привілеї і не можу йому співчувати.
Інші персонажі не кращі. Колеги в праці чомусь спокійно дивляться, як Джимі руйнує себе і життя своїх пацієнтів, ніби так і треба. Це абсолютно неетична поведінка. Окрім того, колега Джимі Гебі взагалі на терапевтку не схожа – вона гучна і нав’язлива, постійно лізе до Пола (Гаррісон Форд) – як людина з такими персональними характеристиками стала терапевтом? Якщо ж вона добрий терапевт, чому поза сеансами вона поводиться так, ніби про терапію нічого не знає?
Що до гри Джейсона Сігела, то нічого нового я не побачив – той самий Маршал з серіалу “Як я зустрів вашу маму”. Там він виглядав на місці, а тут не дуже.
Гаррісон Форд виглядає трошки краще за інших, але теж неправдоподібно і стереотипно. Насуплений авторитарний дідуган, який теж чомусь не перешкоджає Джимі.
Донька Джимі Еліс – це окрема пісня, яку ми теж заслухали до дірок – цинічний підліток, якого не розуміють батьки, і який тягне на собі весь тягар життя. До того ж спортсменка, комсомолка , відмінниця, нарешті просто красуня. Де ви знаходите таких підлітків? Це ж просто геній, а не підліток! Дайте два!
І це ще не все – мотивація Еліс теж викликає питання. Якщо мати померла, а тато злетів з котушок, то чому вона робить себе головною жертвою ситуації? Врешті-решт, він продовжує працювати і заробляти гроші. Він слабкий, це очевидно, але влаштовувати йому бойкот – це не дуже по сімейному, правда? Він не заслуговує на співчуття? Еліс очевидно вважає, що ні, що її страждання більш важливі, а він зі своїми повинен розібратися самостійно. Через це вона посідає друге за неприємністю місце в цьому серіалі.
Складається враження, що автори серіалу спробували використати формулу успіху серіалу “Тед Лассо” – Біл Лоренс та Бред Голдстін долучились до створення обох серіалів, – але вони не врахували найголовнішого. Тед Лассо попри складність своєї ситуації і її нереалістичність залишається професіоналом, він теж має психологічні проблеми, але не дозволяє собі зриватися в праці. І всі розуміють, що ситуація, в якій він опинився є абсурдною. Ніхто не прикидається, що його найняли за заслуги в футболі. Джимі ж порушує цей принцип з перших хвилин.
Можна сказати, що події не повинні бути реалістичними для розкриття теми скорботи за дружиною і пошуків як жити далі. Ок, але шаблонними вони теж не повинні бути, і ключових для пошуків себе привілеїв у персонажів не повинно бути. Інакше який урок можна винести з перегляду?
Може уроку там жодного немає і треба просто насолоджуватись подіями на екрані? Теж не можу. Серіал не є чимсь супервидатним, щоб ковтати кожну сцену і кожну репліку. Це не відривна комедія, а драма з елементами комедії. Тут повинен бути урок, а він мені здається повністю відірваним від життя і від того нецікавим.
Нарешті, вже є один чудовий серіал про людину, яка сумує за померлою дружиною – “По той бік життя“. В ньому головний герой попри психологічну травму не отримує сценарних привілеїв, поводиться як професіонал в праці, хоча вона йому і не подобається, не робить відвертої дурні і відгрібає за всі помилки. Він не намагається переконати нас, що він “добрий спеціаліст”, він взагалі не справляє враження приємної людини. Але він реалістичний і з ним можна проасоціюватись. Під час перегляду віриш його мотивам і чекаєш на головну відповідь – як же примиритись із втратою дружини, яка була для тебе всім? І відповідь теж не розчаровує, хоча і не є одкровенням.
Тому, нажаль, я відкладаю “Правдиву терапію”. Можливо, колись дам їй другий шанс, але це буде нескоро.