Дата публікації: 2023-06-01 06:25
Автор: В. Росович та К. Яворський
Рік: 1947
Книга “Навздогін за ворогом” була надрукована в Німеччині зразу після закінчення Другої Світової Війни в 1947-му році. Зрозуміло, що абсолютна більшість українців, яка мешкала в СРСР, її ніколи не бачила. Тим цікавіше дізнатися, як і про що писали українські письменники, не скуті комуністичною пропагандою. Я навіть не уявляв, що в українській літературі існують пригодницькі романи, головними героями яких є українці. В СРСР максимум, на який можна було розраховувати, це Джеймс Фенімор Купер, Майн Рід, Жуль Верн та подібні їм зарубіжні класики. Ще можна було читати радянські книжки про пригоди Остапа Бендера або польські про Томека Вільмовського.
Власне, книги про Томека одночасно захоплювали мандрівками польського хлопчика по всьому світу і стверджували в думці, що навколосвітні подорожі можуть статися тільки з нашими західними сусідами. Що найцікавіші пригоди з українцями сталися в 17-му сторіччі, коли козаки боролися з польськими панами, і більше нічого цікавого у нас не відбувалося. А виявляється, пригоди були, та ще й які, тільки українцям в СРСР було заборонено про них знати. Тоді ми могли б додуматись, що українці нічим не гірші за решту народів, а навіщо це комуністичній партії фашистського радянського союзу? Так само це не було потрібне керівництву вже незалежної України, яке регулярно і наполегливо тягло країну в російське стійло. Тому велика кількість еміграційної літератури так ніколи і не була надрукована в Україні, хоча цілком на це заслуговує.
Книгу “Навздогін за ворогом” можна знайти в інтернеті, як і ще декілька книг з “Бібліотеки пригод на суходолі, на морі і в повітрі”, про які я писав раніше (“Мандрівка в безвість” і “Шукачі блакитних перлів“). Але ви на знайдете нові видання цих дещо наївних, але все одно дуже цікавих повістей. І цього я ніяк не можу зрозуміти, бо окрім як розважати, вони створюють образи українців, які мандрують по всьому світу і долають перешкоди не гірше за всесвітньовідомих героїв Жуля Верна. Наскільки б круто було, коли сучасні українські діти мали перед очима подібний приклад своїх земляків.
Сама книга є доволі короткою – усього 72 сторінки тексту. За останні пів-року я прочитав її двічі і кожного разу отримував чимале задоволення. Стиль письма і конструкція сюжету є значно кращими за книги Володимира Гая з тієї ж серії. Хоча книга є пригодницькою і доволі схематичною, в ній все добре збалансовано і відсутні надмірні спрощення. Звичайно, хотілося б більших подробиць, книга могла би бути в 2 або навіть 3 рази товстішою, і я не сумніваюсь, що автори книги цілком могли би її покращити. Але схоже формат “Бібліотеки пригод” вимагав саме таку кількість сторінок, тож будемо радіти тому, що є.
Головний герой книги “Навздогін за ворогом” Іван Дорош є колишнім сотником армії Української Народної Республіки. Після поразки у війні за незалежність він опиняється в еміграції, сумуючи за батьківщиною і страждаючи від неможливості повернутися. Хочеш не хочеш, але проводиш паралелі із сучасною війною і розумієш, що якби не стійкість сучасних Збройних Сил України, то чергове покоління українських ветеранів було б розкидано по світу. Хоча книга є пригодницькою, а Іван Дорош опиняється в Парижі, центральній Африці, Касабланці, Бірмі та Саутгемптоні, тема України є найголовнішою. В ній багато роздумів про саму Україну, про її долю та про те, як зберегти Україну в собі і своїй родині на чужині. На щастя, попри велику кількість українських біженців зараз надалі можна жити в Україні і боротись за Україну. Немає сумнівів, який вибір зробив би Іван Дорош.
“Навздогін за ворогом” є дитям свого часу і має переваги та недоліки, присутні у тогочасній пригодницькій літературі. Неймовірні пригоди кидають героїв з одного континенту на інший, де вони опиняються під постійною загрозою, але все одно якимось дивом залишаються живими. Екзотичні країни постійно зображуються так, щоб збуджувати у читача цікавість, навіть якщо місцеві звичаї є дуже незвичними і небезпечними. Точніше, відсталість місцевого населення навмисно підкреслюється, щоб ситуації були більш небезпечними, а пригоди цікавішими. В сучасному світі це називається расизмом і саме расизмом воно і є. Звичайно, українці як народ, що постійно опинявся в полоні інших народів-колонізаторів, постраждав не менше за інші поневолені народи. Ми не маємо жодного стосунку до білих колонізаторів із західної Європи, які на нас дивились так само, як на інші не-європейські народи. Але не можна відкидати і того факту, що самі українці перейняли погляд білих європейців на африканські та азіатські народи. “Навздогін за ворогом” є гарним прикладом цих расистських стереотипів: африканці тут зображені недорозвинутими людьми, що вірять в будь-яку маячню, яку їм втюхає біла людина, до того ж частина з них обов’язково є канібалами, а Бірманський магараджа є типово багатим, жадібним і підступним. Дуже сумніваюсь, що автори книги створили всі ці постаті з власного досвіду. Значно ймовірніше вони їх просто перейняли з західноєвропейської літератури (згадайте, наприклад, ті ж “80 днів навколо світу” Жуля Верна).
Я в будь-якому разі прочитати “Навздогін за ворогом”. Це дуже цікавий екземпляр в більшості невідомої для нас української еміграційної пригодницької літератури. Вона розкриває тему вигнання українців з батьківщини і пошук України на чужині. Як і будь-яка пригодницька література тих часів в ній багато пригод і подорожей. Нажаль, не обійшлося і без притаманних тим часам расистським стереотипам в зображенні народів інших континентів. Але, загалом, “Навздогін за ворогом” добре розважає читача, вдало поєднуючи серйозні питання життя і смерті та шалені пригоди.