Маємо новий і ну дуже показовий приклад морального падіння “звичайних” росіян. Цього разу свою гнилу сутність продемонстрували представники “великої російської культури”, тієї самої, яку так не хочуть “скасовувати” на Заході.
На початку травня росіяни провели фестиваль фантастики “Інтерпрескон” разом з фестивалем “Зірки над Донбасом” в знищеному ними Маріуполі. На це збіговисько з’їхались представники творчих професій – письменники, видавці, критики, ілюстратори, художники. Одна з них – письменниця з Москви Ніка Бахтен. Вона приїхала до Маріуполя і дивувалася, як там все чудово і як весело живеться простим маріупольцям.
Натомість нас відвели до зоопарку Кофмана, там були врятовані із зони бойових дій тварини, поважні тигри, смішні носаті дикобрази, скандальний віслюк. Мені до ніг з клітки видуло орлине перо і я ессно цим скористалася 🙂 Ну і найкрасивіший пансіонат, засаджений квітами, пляж з білим піском і майже вже теплим морем, безліч товстих лагідних собак 🙂
Матері та бабусі катають коляски, діти в школі гасають один за одним, азартно верещать, уважно слухають дорослу тітку письменника аж із Москви – я знайшла серед дітлахів маленьку себе, коротко стрижену та немодно одягнуту дівчинку з ясним і сильним поглядом – ця буде писати у неї величезна дивовижна країна. Старі з тьмяними обличчями на підірваній зупинці, стоять смирно і раптом дідок з клюкою видає солоний жарт і насолоджується дружним сміхом. Тут взагалі люблять сміятися, охоче показують порушені житла, розповідають, як сиділи у підвалах, ховалися, бігали за водою, виживали і вижили ж – ось син дах полагодив, місто вікна поміняв і двері обіцяли, кішка повернулася, шкода тільки зуби ще не встигла вставити.
За руїнами та уламками проступає те місто, про яке я ще плакатиму. Приморський, провінційний, жовіальний, нахабно-сором’язливий, гостинний і трішки шахраюватий.
Вона бачила по звірячому зруйноване російською армією місто на власні очі. Але вона не соромиться, що “вибрала бік” і аргументує це таким чином:
Я говорила з біженцями з Маріуполя рік тому, коли працювала волонтером на Чонгарі. І того, що вони мені розповіли, мені вистачило, щоб не сумніватися в правильності дій нашої країни – наші солдати не стріляють по машинах з дітьми і не добивають пораненого підлітка тому, що він кричить від болю.
Шкода, що вона не може порозмовляти з десятками тисяч вбитих російськими нелюдями мешканців Маріуполя. Вони б їй могли розповісти багато нового. Але, підозрюю, її очі нічого б не побачили, а вуха не почули, бо що таке прості факти проти великої російської духовності.
Можна подумати, що ця нікому не відома письменниця просто виняток із правила. Що інші росіяни нехай і імперці, але усвідомлюють коли вони танцюють на кістках вбитих ними людьми. Та це була б помилка. Ось вам історичний приклад, який не тільки говорить про протилежне, але й пояснює, що не так з Ільфом і Петровим, та Зощенком.
17 серпня 1933 року Біломорканал відвідала група зі 120 письменників та художників (серед них були такі відомі письменники, як Олексій Толстой, Михайло Зощенко, Всеволод Іванов, Віктор Шкловський, Ільф та Петров, Бруно Ясенський, Валентин Катаєв, Віра Інбер та ін.) для освітлення будівництва каналу.
«Ввечері нас розмістили в каютах судна, річкового, міцно віддертих і відмитих, і ми попливли на північ. Підполковники, що розносили в поїзді бутерброди, відпливли з нами, як, втім, і їхні товариші по службі значно більші. І ось так і пливли ми — совість і гордість російської землі — по знову відкритому Белбалтканалу від одного лагпункту до іншого, і всюди на пристанях нас зустрічали оркестри з зеків і найзекіші в новеньких робах, вимиті і поголені, щасливі, сором’язливі, променисті. неможливо було повірити, що це і є (і в чимало) саме п’ятдесят восьма стаття» – так згадував про ту пам’ятну поїздку один із її учасників – Євген Габрилович.
В 1933-му році це ще якось можна було зрозуміти. Сталін міг просто змусити письменників виконати свою просвітницьку місію і вимовити необхідні для державної пропаганди слова. Хоча і тоді були свої Хвильові, яких жодні репресії не змусили піти проти власного сумління. А хто зараз змушував людиноподібне створіння Ніку Бахтен їхати до Маріуполя і з натхненням захищати свій моральний вибір? Питання риторичне.