Книжку Остапа Вишні “Мисливські усмішки” перший раз я побачив в шкільному класі. Вона стояла одиноко на порожній полиці нікому не потрібна. На уроках української мови та літератури Остапа Вишню ми не вивчали.
Коли я прочитав перші усмішки, то відчув разючий контраст з обов’язковими творами. Тут не було Шевченківських суму “мені тринадцятий минало” та відчаю “на панщині пшеницю жала”. Виявилося, що українці можуть не тільки нарікати на важку долю, але й бути веселими, дотепними та кмітливими. Мабуть, тому Вишні й не було в шкільній програмі останніх років імперії, розпад якої став “найбільшою геополітичною катастрофою” минулого століття.
Вже пізніше я дізнався про важку долю Павла Михайловича Губенка, який народився в російській імперії, служив в армії УНР, сидів у більшовицькій в’язниці в Харкові, досяг всеукраїнської слави разом з “розстріляним відродженням”, знову сидів в тюрмі у Харкові, а потім в концтаборі на росії. З якого вийшов коштом написання антиукраїнської збірки творів “Самостійна дірка” (1945-1946). Після чого власне й повстали “Мисливські усмішки” – аполітичні гумористичні фельєтони про українських любителів полювання.
В біографії Остапа Вишні є принаймні два моменти, до яких виникають питання. Як український письменник, офіцер УНР зміг перейти на бік більшовиків та робити кар’єру в УРСР? І друге – як можна пробачити Вишні його пропагандистський опус спрямований проти УПА конкретно і боротьби за незалежність в цілому? Напевно, у спеціалістів з біографії Остапа Вишні знайдеться ще багато інших складних питань і не менше цікавих відповідей.
Я бачу це так. Офіцер УНР робив кар’єру в УРСР, тому що бачив безпрецедентне стрімке національне відродження 1920-х років і хотів бути його частиною. Якщо сучасним патріотам вважається, що соціалістична Україна не була справжньою Україною, то треба нагадати що в ті часи вся Європа була в тій або іншій мірі соціалістична. А поразка УНР багатьма українцями не сприймалася саме як поразка, бо в результаті повстала українська держава, яка декларувала соціальний захист і національне відродження. Де ж тут зрада? Сьогодні президентами стають за менші обіцянки.
А щодо пасквіля “Самостійна дірка”, то треба розуміти в яких умовах він був створений. По-перше, перебування в російському полоні (інакше важко назвати концтабір на болотах), а по-друге, російська пропаганда, яка особливо в умовах світової війни дуже легко могла довести що біле є чорним. Не знаю наскільки Остап Вишня вірив в злочинність самостійницької ідеї нібито народженої у німецько-ОУНівському зв’язку. Але напевно інформаційний простір, в якому він знаходився, змушував до таких думок. А якщо згадати які нісенітниці розповідали українці під дулом російського автомата що під час Другої Світової війни, що під час нинішньої війни, то зникає останній подив.
Для мене ж навіть це не є принциповим. Тому що Остап Вишня навіть пишучи на замовлення Сталіна робив це українською мовою. Навіть переключивши свою увагу на розважальний жанр мисливських оповідань він продовжував робити це українською мовою. Не плазуючи перед “великою російською культурою” і не принижуючи творчість власного народу.
“Мисливські усмішки” свого часу кардинально змінили моє розуміння, що таке бути українцем, а зараз їх гумор змушує сміятися моїх дітей.
” …А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.
— Як же це так?
— А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу — пiдкрадається, пiдкрадається… Ббах! А я в очеретi як закричу “Врятуйте!” Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому…”
Фрагмент з першого оповідання “Мисливських усмішок” (Звідси).