Є така думка, що утиски української мови не стосуються нинішнього покоління. Мовляв, «Валуєвський циркуляр» був давно, а сучасні українці спілкуються російською з власного вибору вже кілька поколінь.
Щоб показати наскільки вільним ще зовсім недавно був вибір у українців наведу лише 4 пункти, з яких видно, що в СРСР вибору було ні в кого (звісно, окрім росіян). А фінальною метою було асиміляція всіх-всіх-всіх до російської спільноти під маскою «радянський народ».
1961 (XXII з’їзд КПРС) — Впроваджено концепт «зближення і злиття націй» як нібито об’єктивний історичний процес. В умовах централізованої держави та наявності однієї фактичної загальносоюзної мови це означало асиміляцію через російську. Практичний наслідок: поступове витіснення української з міської освіти, науки, армії та управління.
1974 (постанова ЦК КПРС до 50-річчя СРСР) — Офіційно проголошено створення «нової історичної спільноти — радянського народу», що закріпило курс на відмову від окремих націй. Але оскільки «радянський народ» функціонував через російську, то це була інша формула для давно знайомої русифікації. Практичний наслідок: українська дедалі більше зводилась до фольклору й побуту, втрачаючи статус мови соціального просування.
1978 (постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, «Брежнєвський циркуляр») — Запроваджено заходи з «удосконалення» вивчення російської мови в союзних республіках. Це був адміністративний тиск через освіту. Практичний наслідок: розширення обов’язковості російської, скорочення українськомовних шкіл і перехід багатьох предметів на російську.
1983 (постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, «Андроповський указ») — Посилено попередній курс і введено матеріальні стимули: 16% надбавки вчителям російської мови та літератури. Практичний наслідок: пряма економічна перевага відмови від рідної української на користь російської, подальше маргіналізування української в системі освіти та формування російськомовних еліт.
Для ілюстрації того, як зросійщені українці цькували своїх же українців за українську мову, виконуючи наказ Москви про «радянський народ», наведу цитату зі статті 1990 року про події 1970-х років, коли до влади в Україні в 1970-х прийшов В. Щербицький (перший секретар ЦК КПУ, член Політбюро ЦК КПРС; двічі Герой Соціалістичної Праці).
«ЩЕРБИЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА МОВА» – Юхим Лазебник. Літературна Україна. 1990. https://www.historians.in.ua/index.php/en/ukrayinska-mova/378-yukhym-lazebnyk-shcherbytskyy-i-ukrayinska-mova
Не хочу згадувати результатів опали, які стосуються моєї особи. Але не можу замовчати того, як за любов до української мови начіплювалися політичні ярлики і топталася гідність моїх колег — талановитих публіцистів — співробітників «Робітничої газети» Леоніда Кореневича та Олександра Тарасенка. І це робилося з волі Щербицького. З його ініціативи була створена комісія для перевірки «сигналів», що надійшли до ЦК про «становище» в редакції «Робітничої газети». На чолі цієї комісії було поставлено вишколеного і догідливого апаратника, який діяв за принципом «знаходити й стверджувати те, що підозрює начальство». І він «знайшов», що в редакції «подвизаються» націоналістично налаштовані елементи. Він назвав і їхні прізвища. Це секретар парторганізації редакції Тарасенко і комуніст Кореневич. Про першого він говорив мені таке: «Я до нього звертаюся російською мовою, а він уперто відповідає мені українською». Апаратник повідав мені, що йому «здалося, ніби за спиною Тарасенка стоїть тінь Петлюри». Другому закидалося звинувачення, що він зустрічався з дисидентом, який пізніше був засуджений за націоналізм. До речі, цей колишній дисидент тепер народний депутат УРСР.
На засіданні в ПК Щербицький розгнівано говорив, що ми в редакції забули настанови Леоніда Ілліча про інтернаціональне виховання і про необхідність боротьби з націоналістичними проявами. Кореневича, Тарасенка і ряд інших працівників було звільнено з роботи і їх ніде не брали, бо хто ж міг наважитися взяти на роботу «націоналістично налаштованих елементів». Лише згодом хтось «змилосердився», і вони були влаштовані на другорядну роботу. Але як публіцисти вони надовго замовкли, бо їх ніхто не посмів друкувати.