Вірш Степана Олійника 1946 під назвою “Оповідання Галичанки” нахвалює трудодні, які нараховували за примусову працю в колгоспах:
“
Працю видно.
Совість чиста,
Бо ніхто з нас не сидів.
Заробили ми по триста
Повноцінних трудоднів.
“
Коли зібрали врожай їх нібито щедро винагородили двома машинами з зерном:
“
Що робити? Де зсипати?
На якому ж то рядні?
Чи носити нам до хати
Ті колгоспні трудодні!
“
А потім на те зерно нібито купляли таке, що раніше тільки панам було доступне.
“
Одягли її на тищі,
Бо вона ж у нас одна,
Бо хватає на горищі
Того золота-зерна.
“
Файна казочка для тих, хто не в курсі, як воно було насправді.
А насправді було так …
Трудодні — це була «паличка» за відпрацьований день. Один відпрацьований день не дорівнював одному трудодню. Оцінювалася якість і складність роботи, тому можна було працювати кілька днів за один трудодень, або ж навпаки, виконати більше.
На цю паличку рідко видавали гроші, частіше — зерно чи продукти, іноді взагалі нічого. Розрахунок проводився наприкінці року з того, що залишилося після продажу продукції державі. Оплата була мізерною, що часто призводило до голоду.
Система була формою примусової праці, де кожен мусив відробити 60–100 трудоднів на рік. Існував мінімум трудоднів для працездатних і навіть для дітей старше 12 років. За невиконання відбирали присадибні ділянки.
Система проіснувала до 1966 року, коли почали вводити фіксовану грошову зарплату.
Отакі були ті оспівані поетом трудодні…