Мені Винниченко завжди був відомий передусім, як політичний діяч часів боротьби України за незалежність 1917-1919 років. Про те, що він був письменником я чув, але не приділяв цьому факту великої уваги. Можете це сприймати, як акт каяття. Нажаль тільки зараз я почав прискіпливо вдивлятися в творчість українських митців. Та все ж більшість українців мене зрозуміє, бо теж знаходиться в подібному становищі. Отже давайте відкривати творчість Володимира Винниченка разом.
Перші письменницькі праці Винниченка були опубліковані ще в 1902 році. Його хвалили Іван Франко та Леся Українка, а Михайло Коцюбинський писав в 1909 так:
Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка.
Якщо вдаватися до історичних паралелей, то мабуть Винниченка можна порівняти із Сергієм Жаданом, якого теж згадують першим, коли йдуть розмови про українську літературу, і якого найбільше купують.
Після програної війни за незалежність Винниченко емігрував з України, а радянська влада в 1921 році оголосила його ворогом народу. І поки в Німеччині знімали художні фільми за творами нашого земляка, Україна спробувала про нього забути. Та марно. Ігнорувати літературну зірку такої величини у совєтов не вийшло – його п’єси з’явилися на сценах театрів, а багатотомні видання у книжкових крамницях.
На цей час припадає і поява «Сонячної машини» – соціальної фантастики, жанр якої був такий популярний в ті часи. Він побачив світ у 1928 році. А потім влади почали боротися із українським націоналізмом і взагалі перестали друкувати Винниченка. Мабуть тому ми про нього як письменника і практично не знаємо.
Що стосується самого твору, то його треба обов’язково читати, хоча б тому, щоб усвідомити про які складні і важливі речі писали українці. Хоча б тому, щоб вирватися із «малоросійщини» і «шароварщини». Хоча б тому, щоб довести всім (і собі в тому числі), що українська література – це не тільки про страждання пригнічених селян. Що наші письменники були актуальними для Західного світу. І це напевно друга причина, чому в СРСР приховували від народу творчість Володимира Винниченка. Щоправда, незалежна Україна теж небагато зробила в цьому напрямку.
Чи буде «Сонячна машина» легкою для читання? Сумніваюсь. Мені спочатку було важко продиратися крізь розлогі описи і повільний розвиток подій. Міркування головних героїв теж занадто театральні – звичайні люди так не говорять, хоча в фантастиці інших авторів того часу подібна манера висловлювання не була чимсь незвичним. Якщо у вас вистачить терпіння звикнути до подібного стилю, то роман може вам навіть сподобатись. В ньому є все, що треба для гарної інтелектуальної розваги – інтриги та кохання, наукові винаходи та таємні організації, необмежена влада та робітничі бунти. Нарешті, головне питання – чи зможе Сонячна машина допомогти людству побудувати новий чудовий світ? Питання, яке було б актуальним і сьогодні.
Для ілюстрації наведу уривок, в якому одна з головних героїнь розмовляє на сповіді із священником. Це не найкращий уривок роману, але він чудово демонструє відсутність заборонених тем для Винниченка. Якщо є проблема – треба її обговорювати.
Але вона все ж таки хотіла б мати якийсь дійсніший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякі думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. І від тих думок теж не помагає, від тих, що вже вона розповідала. А надто вночі— серце так само стискується і солодко, і страшно, кров горить на щоках, і так сумно чогось, і так соромно, і так… приємно. Ну, от приємно, факт, нічого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, і нічого не може зробити. І сказати нікому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всі-всі роблять, що всі-всі так люблять?
Пан пастор строго насуплює ріденькі, з червоними прослойками тіла бровенята. Бо ці почуття в людини є звірячі, низькі почуття, противні богові почуття! Того й соромляться їх люди.
Труда знизує вже обома плечима. “Звірячі!” Ну, то що, що звірячі? Чого, справді, люди так бундючаться перед звірами? І чого ці почуття противні богові? Незрозуміле. Він же сам створив і звірів, і людей, він же сам дав їм ці почуття, і вони противні йому. Дивне якесь відношення до своєї власної роботи. А потім з боку бога просто несправедливо так понижувати звірів перед людьми Чим так люди кращі за звірів? Ні, ні, цілком серйозно й об’єктивно! Чим? Звірі далеко кращі за людей.
Насамперед звірі страшенно правдиві. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вміють говорити, а відомо ж, що слова людей на три чверті служать їм для брехні, щоб ховати те, що вони думають і роблять. Потім, звірі добріші за людей, кінь коня ніколи не вбиває, а люди вбивають людей більше, ніж звірів. Звірі надзвичайно серйозні й поважні, ніколи не сміються. Вони невинні й чисті, бо для них нема нічого ні соромного, ні нечистого, ні неморального, ні непристойного. А рівночасно вони моральніші за людей, без ніякого порівняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не підлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацій. Вони вільні, незалежні, щирі, вони роблять так, як думають і почувають. Чого ж людина так підносить себе перед звірами? Ні, по совісті, чого?