Це єдиний альбом Judas Priest, який я можу з насолодою слухати від початку до кінця. І це при тому, що він подвійний. “Нострадамусу” не пощастило з часом виходу: якби він з’явився в середині вісімдесятих, то негайно потрапив би до списку найкращих шедеврів металу, а наприкінці нульових його навіть примудрилися розкритикувати. Оглядач порталу allmusic, наприклад, запропонував скоротити його до звичайного одинарного альбому. Було б добре, якби цей іксперд на стільки ж скоротив би бажання давати поради там, де ніхто не просить. Яке щастя, що гурт зробив так, як вважав за потрібне.