“Працівниця львівського метро” в Твіттері пише :
До речі, про те, що в Достоєвського має бути якась висока духовність, я дізналася тільки недавно з інтернетів, бо читала його не в школі і відповідно без натхненної вчительки росліт, яка б розказала, що автор мав на увазі насправді)
Навіть без натхненних вчителів в СРСРі було чітко визначено і узгоджено комуністичною партією, що холопи повинні думати про твори, які партія дозволяє їм читати. Для цього кожна книжка супроводжувалася вступом, де пояснювалося, як треба розуміти текст, на що звертати увагу, а що треба оминати. Хоча, зазвичай неправильні шматки тексту просто вирізалися або змінювалися редакторами. Та цю тарабарщину мало хто читав, тому за кожної нагоди правильні думки вбивали в голови людей іншими шляхами. А де найпростіше це робити, як не в школі. Мільйони вчителів по всій країні працювали на систему, впливаючи на незахищені мізки юних комуністів.
Після розпаду СРСР ці діти стали вчити вже своїх дітей в незалежній Україні тому ж самому, чого вчили їх. Бо можна поміняти програму, та не можна змінити в один момент мізки. Звідси безкінечні розбіри “що мав автор на увазі”, що доводять до сказу вже не перше покоління учнів.
Зауважте, що подібні зусилля були спрямовані переважно на просування російської літератури, навіть якщо вона не була суто комуністичною. Українські твори трактувалися як примітивні сільські замальовки, що не заслуговують на глибокий аналіз і не можуть стояти в одному ряду із «великою російською літературою». Звідси ростуть ноги у впевненості більшості нашого суспільства, що нічого видатного українські письменники та поети не створили.
Найвідоміша жертва цього переконання – радник або не радник Офісу Президента Олексій Арестович. Добре б він мовчки лікувався від зарази, якою хворіли всі діти СРСРу. Так він не тільки не хоче цього робити, а ще й поширює цю хворобу на всіх нас. На щастя, багато хто з нас вже має щеплення на це, та все ж цього недостатньо: неозброєним оком видно пацієнтів із симптомами різного ступеня важкості по всіх країні і на всіх щеблях влади.
Мені дуже хотілося б подивитися на тверезу оцінку російської літератури. Коли вона залишилася один на один із читачем без своєї масовки. Коли читач має вільний вибір що читати, а не змушений дивитися на безчислені тиражі російської класики, якими забиті всі книгарні, бібліотеки, школи (!) і книжкові базари. Тільки після такого експерименту людина розумна може робити висновок про велич або не велич цих творчих потуг.
Та навіть без цього я переконаний, що вся ця велич прикрита фіговим листком. Що її примарна велич була здобута не самою літературою, а агресивним піаром, аналогів якого не було в історії (тут Росія дійсно має право претендувати на “аналогонєт”).
Приберіть цю величезну армію піарників і «велика російська література» залишиться голою і босою, як той король.