Цю казку я побачив у збірці польського етнографа Оскара Кольберга “Покуття. Том 4”, яка була надрукована у 1889-му році. Текст написаний польською абеткою, але звучання передано точно, як казав оповідач. Покуття – історичний регіон на південному сході Івано-Франківщини, а мова казки українська. Для унаочнення наводжу сторінки оригінального тексту разом з моїм перекладом на українську абетку. Старався, як міг, але не через подвійну транслітерацію (українська -> польська -> українська) звучання мого тексту, напевно, відрізняється від оригіналу. Ще важливий момент – оригінальний текст не приводився до загальних мовних норм, прийнятих на Покутті, а записував як є, з урахуванням вимови оповідача.
Була баба тай мала єдного сина; була бідна і не мала лише їдну корову. Син каже до неньці: “треба, мамо, крову продати, бо вже нема що їсти.” Каже мама: “добре.” Так він син, паробок веде ту корову під ліс, а найшов го чоловік тай питає сє: “деж ти ведеш ту корову?” А він каже: “я хочу продати, бо вже нема що їсти.” А чоловік каже: “продай мені.” А паробок каже: “добре, продам.” А чоловік зробив сє орлом, і ту корову взєв межи ноги і полетів по верх ліса, а тому паробкові сказав: “підеш конец ліса, а я тобі там заплачу.”
Тай-же той чоловік як вішов конец ліса, дивіт-сі, а там йєго корова межи чередов пасе сє. Так он приходит то того пастуха що пасе череду і питає-сі: “що тота моя корова ту робит, що пан її взєв а мені за нею не заплатив?” А пастух каже: “йди до того пана до двора, то тобі там заплатит, але як буде давати тобі гроши, то абись не брав хочьби кілько тобі давав, лишень той камінчик що стоїть у него за дверме; як будеш від него йти, то я тобі скажу що маєш з тим камінчиком робити.” Паробок приходит до того пана а пан каже: “добре же ти ту є, то я тобі зараз за корову заплачу.” Так пан вхопив віячку (лопату), набрав повну срібла і дає тому паробкові, а паробок каже: “я не хочу тих гроши.” Пан питає сє: “а щож ти хочеш?” А він відповідає: “я хочу той тилко камінчик що стоїть у пана за двермі.” А пан каже: “возми собі!” – Так він йде з тим камінчиком, аж до того пастуха що пасе череду. Так, як взєв той камінчик пастух від паробка, тай каже: “чекай, я тобі покажу що маєш з ним робити.” Пастух каже до камінчика: “перекєн сє, жеби ту було на дві особи їсти і пити!” Камінчик перекєнув-сі, і станов столик, а на ним було що їсти і пити. Пастух з паробком понаїдали сє понапивали, а потому кажут до камінчика: “зложи-сє, аби то все було попрєтано”. І так сє стало. Пастух каже до паробка: “ідиж тепер до дому, будеш мати тепер що їсти і пити поків твого житя!”
Так він йде дорогов, а і надходить гайдамах, збуй, тай несе довбню на плечу і просит того паробка хліба, чи не має? Паробок каже: “дам,” – і каже знов до того камінчика: “Камінчику, перекєн сє, жеби було що їсти і пити не дві особи.” Так сє понаїдали і понапивали. А потом паробок казав до камінчика, аби то все було попрєтено. Збуй каже до паробка: Міняймо сє, я тобі дам довбню, а ти мні дай камінчик.” Паробок каже до него: “якєй ти дурень, що я тобі дав камінчик за довбню; видиш, я йду і тебе’м нагодовав і сам’ем сє наїв, а ти, тай сам голоднишь і добвню двигаєш.” А збуй каже: “видиш що моя довбня значит; пан їде штерма кіньми, а я довбню пішлю, тай вбіє пана і фірмана, а я сєду на козьолок і поїду до міста і коні продам і повуз; тайже маю гроші.” Тай той паробок заменів сє з тим збуйом; тай дав камінчик за довбню.
Паробок несе тию добвню, і огленув сє за розбійником, бо му жєл було за камінчиком. Тай каже довбні: “йди убий того гайдамаха.” Тай довбня скочила тай і убила. Тепер приходит паробок до него і свій каменец відобрав. Тай знов іде дорогов. І надходит циган тай просит у него знов хліба. Паробок каже: “зараз дам.” І каже до камінчика: “утвори сє, жеби ту було що їсти і пити.” І камінчик отворив сє, а они посідали, тай їли і пили. По тому казали камінчикови сє заперти. Циган має плащ і кітлик, і каже до паробка: “меняймо сє, за камінчик тобі дам плащ і кітлик.” А паробок каже: “на що мені твого кочьолка і плащ, коли ти йдеш, тай голоднишь.” А циган каже: “мій котлик такій, же як в него удериш, то стане такій двір як у самого корола; а плащ, якби крикнув на него, то вискочит дванайціт жовнєрів, і можнаби сє оборонити від нападу.” так паробок замінив сє з циганом. Тай як паробок відходит від него, обледнув сє, бо му сє жєл зробило за каміньчиком. Каже до довбні: “убий цигана.” І довбня побігла і убила цигана, а паробок прийшов тай і взєв свій каменец. І він приходить з тим каміньцем до свої мами. І знов так каже: “утвори сі камінчику, жеби було що їсти і пети.”
Понаядали сє з ненов, понапивали сє, тай каже він, аби було все спрєтано.
Тай каже до мами: “я піду до двора, жеби пан мені позволив (звільнив від) паньщину, і аби мені в замін того грунту своєго, дав тоту гору; я собі там викопаю яму і там буду седіти.” Тай пан каже: “добре, я тобі не бороню, можеш іти.” Паробок взєв маму з собов і вийшов на гору, і ударив в кітлик, і такій палац станув як у самого корола. Так уни собі там з мамов седіли. Вийшов пан і сів собі на сходи, і помислив собі: “що то Іван буде там на тій горі робити?” Тай гленув, і зобачив що у Івана кращий палац як у него самого. І посилає локая до Івана, щоби він прийшов до пана. Так приходить локай до него, і каже, щоби прийшов на долину до пана, бо пан того жідає. А він відповідає на то: “така дорога панови до мене, як мені до пана.” Той локай прийшов і так каже пану. А пан на тоє ніц не відповів, – бо правда.
В кілка днів по тому, корол об’їжджав свій край. І приїхав до того села де був Іван і заїхав на ніч до двору. На другий день, як зобачив корол на горі палац, так питаєт сє того пана: “чий то палац?” А той каже: “був у мене такій Іван підданий, і випросив собі в мене тоєй горі і казав що собі там яму викопає, а він тимчесом єдної ночи палац вібудовав, і посилалем до него локає, а він не хотів прийти.” Так зараз розказав корол свому міністрові, щоби того Івана казав привести. Так приходє до него міністри і кажут їму аби йшов на долину до корола. А він на тото каже: “а щож то корол такєй великій пан, щоби до мене сам не прийшов; мені така дорога до него, як їму до мене.” І міністри тоє сказали королови. Коол неспотерпєні пошов до Івана і каже їму, що му розкаже той палац розбити. Іван каже: “добре, можна.” Также зараз корол післав по своє війско і по канони, щоби палац Іваневи розбити. І прийшло війско, зачели до того палаца з канонів стрилети. Як вистрелили по разови, Іванзараз крикнув до плащя, а як 12 жовнірів з него віскочило, казав: “йдите на долину бити сє” а трийнайцєти довбню за ними післав. Так те жовнєри, іж ними тута довбня, побили війско королевскє на мак, так, же дивит сє корол же він не може ниц зробити з Іваном, і мусів Івана препросити.
І каже до него: “коли ти такєй моцни, то погодуй же моє війско.” Тогди Іван взєв і зніс на долину свій каменец, і каже сє на кілка тисєчив войска, щоби било що їсти і пити. Также ідут уни обидва, корол з Іваном, і запрашають війско жеби їли і пили. І війско було контетне, же сє наїли і напили до сета. Так тепер каже Іван до корола: “нагодуйже королю і ти хоч моїх дванайчціт жовнєрів.” Так корол казав дваначціцьом кухаром варети їсти. Так кухари били воле (воли), пачукє (поросята); наварили досить а Іван прівів своє війско. Так посідали коло стола, всьо поїли і кричут: “давайте ще їсти, бо ми голодні.” Так корол не міг нагудувати тих дванайчціт жовнерів, своїми глупими кухарами.